Клятий дощ лише посилювався. Двірники ледве справлялися з потоками, що заливали лобове скло. Старенький “форд” вперто повз уперед, кілометр за кілометром наближаючись до крихітного університетського містечка Карбондейл. Дорога різко спорожніла. Жодної зустрічної машини, жодної попутної. Згущувалися сутінки. До заходу сонця була ще добра година, але сизі низькі хмари не пропускали вечірнє світло.
“Апокаліпсис, — подумала Анна, намертво вчепившися в кермо. — І про що я тільки думала”.
На виїзді з Сент-Луїсу її не насторожили хмари, що збиралися на горизонті. Вона навіть пригальмувала, задивившись, як промені сонця горять на сталі найвищої у світі арки, Західної Брами, різко контрастуючи зі свинцевим небом, і все заливає дивна передгрозова заграва, наче ось-ось настане кінець світу. Майже рік життя в Сент-Луїсі, місті курганів, де від весни до літа одна година, розуму не навчив. Не насторожив і навігатор, що проклав дорогу до Мемфісу не по п'ятдесят п'ятому шосе, і навіть не по менш швидкісному шістдесят сьомому, а в обхід якихось йому одному відомих корків в бік лісу Шоні, обіцяючи ось-ось відразу за Карбондейлом повернутися на торований шлях.
Які до біса корки, за останні півгодини їй не зустрівся жоден автомобіль. Мабуть, мудрі мешканці Іллінойсу причаїлися, перечікуючи негоду, і тільки Анна вперто повзла зі швидкістю сорок миль на годину, все ще сподіваючись хоч до півночі дістатися заброньованого мемфіського готелю. На завтрашніх перемовинах з новим клієнтом належало бути при повному параді. Хотіла ж спочатку виїхати годині о п'ятій ранку і з'явитися на зустріч прямо з дороги. Але ні, чомусь стрельнуло переночувати у Мемфісі, спокійно переглянути презентацію, виспатися та поснідати. Репутацію кращого перемовника компанії вкотре підтвердити, щоб потенційний замовник не просто угоду схвалив, а ще й улещеним себе відчув. Вже стало зрозуміло, що всі плани полетіли шкереберть.
Анна опустила дзеркальце і розтріпала темно-каштанове волосся, критично розглядаючи відображення: злегка вкритий ластовинням ніс, бліді щоки, трохи почервонілі карі очі, туш під лівим розмазалася. Анна послинила палець і постаралася витерти чорні сліди.
Несподіване світло попереду відволікло її від макіяжу. Анна з надією випросталась, розминаючи затеклі плечі — може, скоро виїде з потопу — але одразу зрозуміла, що просвіт дивно локалізований. До Карбондейла, судячи з навігатора, був ще добрий десяток миль. Будують щось чи аварія трапилася? Світло наближалося, блідло і ніби тануло під струменями, що лилися з неба. По спині холодком ковзнуло неприємне передчуття. Анна додала швидкості і взяла ближче до середини дороги, бажаючи якнайшвидше проскочити незрозуміле місце. Ось тільки сюрпризів зараз не вистачало.
Шосе повернуло праворуч, “форд” в'їхав у величезну калюжу, вода двома фонтанами бризнула з-під коліс і окотила з ніг до голови постать, що брела по узбіччю. Анна ахнула, ледве втримавши кермо, і... вдарила по гальмах. Серце закалатало. В дзеркальці заднього виду бовванів темний силует. Це його оточувало примарне жовте світіння. “Боже, та за що ж це мені? Невже знову?..”
Анна Морріс давно навчилася не бачити просто так. І це безцінне вміння дало збій саме зараз.
***
Надворі дощ, а в кухні тепло, пахне вишневим пирогом. Бабуся клопочеться біля плити, мама ріже овочі для салату. Ані підпирає голову рукою, морщить ніс.
— Ма-ам, а можна тьотя Сара до нас прийде?
— Не думаю, дитинко.
— Чому?
— Розумієш, вона багато п'є і потім погано поводиться. А іноді падає і лежить у багнюці. Тітка Сара — не дуже хороша.
— Мам! Ти що! Вона дуже хороша! Вона світиться, як ангел!
Бабуся витягає деко з духовки, ставить на плиту, повертається до мами і сумно хмикає:
— А пам'ятаєш її років двадцять тому? Ви ж дружили — водою не розлити. Чистий ангел була, і справді. Вічно з дітьми бавилася, й діти її любили. Та за нею черга шикувалася, найняти з дитиною посидіти. Тиха така, ввічлива... Поки не завагітніла від Майкі Янга, ну, сина аптекаря. А як Майкі вантажівка насмерть збила, Сара так ридала, що у неї викидень трапився, і сказали, діток більше не буде. Тоді вона пити й почала. Так-то вона безневинна. Нещасна лише дуже.
Мама невдоволено хмуриться, тема їй неприємна.
— Мамо! Ну сколько я тебе просила, не при дитині!
— А що я такого сказала? Це життя. Ані розумніша нас з тобою буде. Бач, відразу просікла, що Сару нема чого боятися. Що вона хороша.
Голос бабусі уривається, й вона відвертається до плити, шморгаючи носом.
***
Анна перевела подих і акуратно здала назад, загальмувавши перед тією самою злощасною вибоїною. Фігура не ворушилася. Анна поблимала фарами. Після деякого вагання людина рушила з місця й відчинила передні двері.
— Сідайте.
— Сідати мені? Впевнені, мем?
Анна сіпнулася, як від ляпаса. Старомодне простецьке "мем", протягнуте з нехарактерним для Іллінойсу акцентом, різало вухо.
— Впевнена. Куди?
— Неподалік, в Каїр.
— В Єгипет? — ляпнула Анна.
Незнайомець пирхнув.
— Ага. В мерзенне єгипетське містечко. І теж на північ від тамошнього Мемфісу. Підкинете?
Відчуваючи, як червоніють щоки, Анна нервово гаркнула:
— Сідайте вже, холодно. Підкину, доки буде по дорозі.
Чоловік відчинив дверцята ширше і насилу втиснувся на переднє сидіння. Він був справжнім велетнем. Анна неввічливо в усі очі роздивлялася попутника. Той, мабуть, був ірландцем, звідси й дивна вимова. Мокре волосся тьмяно сяяло міддю, змокла борода здавалася майже чорною. Важке витягнуте обличчя, величезний ніс, воляча шия. І яскраві очі, що натурально світилися синім. Незнайомець вимок наскрізь: з піднятого коміра куртки текла вода, гігантські кисті рук тремтіли.
— Якщо що, я й сам доберуся, мем.
#166 в Фентезі
#33 в Міське фентезі
#668 в Любовні романи
#170 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.04.2023