9. НЕКТАР ДАГДИ

— Очі можна розплющити.

Анна зморгала, звикаючи. Мутне, немов затягнуте легким туманом повітря червонувато світилося. На всі боки тяглася безплідна кам'яниста рівнина. Анна обернулася, озираючись. На неї дивилася біла пташина голова з довгим вигнутим гострим дзьобом. Анна ахнула і відсахнулася.

— Це мій істинний вигляд, — пролунало із дзьоба.

Техуті виглядав точнісінько як малюнок у підручнику історії. Високе створіння упиралося в землю босими ногами. Біло-золота пов'язка туго охоплювала стегна, груди закривало широке намисто. З худорлявих плечей виростала біла перната шия, увінчана маленькою голівкою. Довге розпатлане пір'я забавно спадало вниз, неначе густа шевелюра.

— Вибачте. — Анна отямилася.

Тот, давньоєгипетський бог, схилив голову набік і відкрив дзьоба.

— Подивимося, куди подався Ламфада.

Він витягнув уперед посох і почав повільно кружляти, водячи палицею з боку в бік.

Анна озирнулася. Позаду в повітрі висіло неправильної форми дзеркало без рами.

— Що це?

Викривлене верхів'я посоха спалахнуло коротким червоним вогником. Єгиптянин зупинився, налаштовуючись. З верхів'я потягнувся тонесенький червоний промінь, гублячись у серпанку десь біля обрію.

— Південна брама, — нарешті відповів Тот. — Хіба слід було очікувати іншого, леді? Каїру пощастило виникнути на місці сполучення доріг та світів. Нам туди.

І він пішов уперед, не слухаючи відповіді. Анна поспішила слідом. Вона глянула під ноги, боячись спіткнутися. Щось було негаразд. Шаркнула і зрозуміла, що чи то не торкається землі, чи то каміння під ногами несправжнє.

— Не відставайте. Тут легко загубитися. Все не так, як у живому світі. Інші відстані, інший час. Це землі мороку. — Тот пронизував її круглим оком. — Мабуть, ви давно не навідувалися сюди.

"Що ж ти такий розумний ..."

— У всіх свої шляхи, містере Техуті.

Пташина голова смикнулася

— Це ім'я з іншого світу. Не варто згадувати його в цьому місці.

Анна кивнула. 

Тот продовжив шлях. Він йшов неспішно, розмірено, полишивши в світі живих сутулість разом зі світським іменем. Крок за кроком рухалися вони вздовж багряної нитки до горизонту, який віддалявся й віддалявся. Навколо не було жодного орієнтиру, лиш однакове каміння, свинцеве у вічному заході. Низьке небо також було свинцевим, і здавалося, що червонувате сяйво йшло від самого повітря і розсіяного туману. 

— Я ніколи не ходила цим шляхом і не була в інших потойбічних світах, — порушила Анна тишу. ("Тільки не бреши, не тут, не з ним"). — Але це не схоже на царство мертвих.

— Ви непогано знаєтеся на наших справах, леді.

— О, ні, все по верхах. То що це за місце?

— Міжсвіття. — Тот продовжував крокувати. — Земля мертвих. Нейтральна територія.

— Нічийна область?

— Так.

— І ніхто не зазіхнув на неї?

— По-перше, це неможливо. по-друге, нікому не потрібно. Чого варта пустеля, де випадковим чином викривляються час та простір. Тут і провідники часом збиваються зі шляху. 

—  І куди ми йдемо?

— Не можна сказати з упевненістю, до якого потойбічного світу вирушив Ламфада. Чи то кельтського, чи індіанського, чи взагалі єгипетського… З людьми буває непросто, а з богами й поготів. Але незабаром побачимо. Або забаром...

Мірний шлях продовжувався заколисуюче і монотонно. Крок за кроком, крок за кроком. Поступово в голові не залишилося жодної думки. Анна немов занурилася у транс. Раптом Тот різко зупинився, Анна за інерцією тицьнулася йому в спину, стрепенулась і відступила вбік.

Попереду маячили велетенські ворота.

— Візьміть мене за руку.

Анна стиснула простягнуту долоню. Тот ступнув, і одним рухом вони опинилися перед входом. Брама простої вугластої форми з темного тьмяного металу йшла вгору, тупоконечна вершина розмивалася в червоному серпанку. Анна задерла голову, похитнулася від нависаючої громади. Над проходом тьмяно виблискували поліровані опуклі літери.

— Пер ми сі ва… не ла сітта… чітта...

— Лашате оньє сперанца, воі кінтрате, — Урочисто й повільно продекламував Тот.

— Лишайте сподівання всі, хто входить? Це ж…

  Тот похитав пташиною головою, біле пір'я затанцювало по плечах.

— Дантове пекло. Таке мені б і на думку не спало. Яким же дивом тут опинився Ламфада?

— Яке ще Дантове пекло? Це ж поема! Його немає насправді!

— Все що завгодно втілюється, якщо накопичується критична маса віруючих.

— Але Данте описував християнське пекло. Воно тепер виглядає саме так? Через те, що “Божественна комедія” стала популярною?

— Це одна із версій християнського пекла.

— Одна зі… скількох?

— Не менше сотні. Принаймні тих, що бачив я.