6. ФРЕШПРЕССО ОРАНЖ

Анна дико сумувала. І їй було страшно. Думки займала лише нова картина світу. І Люк. А найбільше зносило дах від власної безпорадності. Вона могла лише чекати. Чекала тиждень за тижнем, а потім рахунок пішов на місяці. І чекати Анна перестала.

Справи на роботі йшли стабільно. Добре, що річні переговори залишилися позаду, можна було спочивати на лаврах, підтримуючи поточні контракти. Але очі в неї не горіли, як раніше, і шеф уже почав цікавитись, чи все гаразд.

На перекури та обіди Анна тепер ходила одна. Уподобала кав'ярню поряд з офісом, маленьку і зазвичай напівпорожню, де мовчазний бариста робив незвичайні коктейлі, і можна було палити за столиком на веранді.

Дні стояли теплі. Рівно опівдні Анна схопила сумку і швидко вискочила з офісу. Сонце вже припікало, вона швидким кроком дійшла до рятівної тіні й заскочила в кав'ярню, захекавшись.

— Привіт! — посміхнувся офіціант. — Вам як завжди? 

— Привіт! Так, як завжди, дякую.

— Хочете спробувати новий коктейль? В спеку те що треба. Фрешпрессо оранж. 

— Це що за диво?

— Кава з апельсиновим соком та сиропом. Можна з льодом. 

— Хм. Ну давайте, спробую вашу новинку. З льодом.

Анна з ногами залізла на лаву й дістала сигарети. “Треба якось кинути…”

Бургер без картоплі та напій принесли дуже швидко, вона навіть допалити не встигла. Анна помішала коктейль соломинкою. Кубики льоду застукотіли об склянку.

— Смачного, міс. Цілую ручки, дозвольте скористатися шансом, поки поблизу немає нашого ірландського гульвіси.

Анна підстрибнула, випустила цигарку, серце пропустило удар і забилося з подвоєною швидкістю. Поруч із нею, шпурнувши на стіл червоного капелюха, гепнувся Ікто.

— Ви пробачте, що без запрошення. Я так, по-простому, мені, старому, вже можна без церемоній. Вирішив відновити та продовжити наше приємне знайомство. Ви вже вибачте, забув, як вас звати, пам'ять стала не та...

— Нас не представили.

— А дарма, люба, дарма. Не треба було слухати нашого скаженого товариша, коли до вас волав голос розуму в моїй особі. Не довелося б мені, старому й кволому, збивати ноги, розшукуючи вас по всьому Середньому Заходу. Ноги в мене вже не ті, ох не ті.

— Всі вісім?

Ікто захлинувся старечим сміхом і відразу ж фамільярно підсунувся поближче. 

— Ай розумничка, зрізала. І коли Ламфада тобі розповісти встиг?

— Він не встиг.

Іктомі схилив голову набік, чіпко вдивляючись.

— Гаразд, я справді тебе шукав. Без імені довго вистежувати довелося.

— Навіщо?

— Через Ламфаду. І Одіна. І війну.

Анна тільки брови підняла, хоча всередині її трусило. Вона дістала ще одну сигарету, з прикрістю відзначивши, як тремтять руки.

— То що ти знаєш, люба? 

Його фамільярність все дужче бісила Анну.

— Нічого.

— Я цьому скаженому ірландцю говорив і тобі повторю! Я на його боці.

Анна знизала плечима.

— Війна — не бабська справа. Солдатові не потрібні баби. 

— Та ну, ти що, на бабу образилася? Чого на старого ображатись, ми ж політесам не навчені. Які на Середньому Заході політеси. Самі ковбої та мустанги, піди розберись, хто з них розумніший.

Анна пирхнула.

— Ось, люба, я так і знав, що ми потоваришуємо. Як тебе звуть, забув я?

Вогняно-жовтий шлейф, що оточував Ікто, обережно потягнувся у бік Анни.

— Припиніть.

— Що, люба? Балакаю багато? Ти пробач старого, нам же нудно, от і алялякаємо, минулі часи згадуємо.

— Досить!

Довгі язики шлейфу вже майже торкнулися її руки й голови. Анна з огидою виплеснула коктейль на червоний жилет. Іктомі ахнув, шлейф різко зіщулився. Старий раптом розреготався, і сміх його був молодим і гучним, заплетене в кіски волосся так і затанцювало навколо розмальованого обличчя.

— Не дивно, що Ламфада вчепився в тебе, мов кліщ. Пробач, люба. Більше не повториться. Як ти це робиш? Ти людина?

— Хто ж ще.

— Тоді як?

— Думаю, вас це не стосується

— Як скажеш, люба, як скажеш. Ну та все одно. А за "бабу" вибач. Але я і тоді думав, і зараз вважаю, що ти не вчасно з'явилася. Ламфада займався своїми справами, жив спокійно…

— Коли я з'явилася, він спивався. І нічого не пам'ятав.

— Пив, не без того. Але ж він бог, спитися за визначенням не може. Мав собі розмірене життя: дороги, шинки, баби, віскі, грошей неміряно. А коли Одін вирішив повернути собі колишню могутність, то онука закликав, як інакше. Звичайно, підловив трохи, але йому потрібні були гарантії, що Ламфада не брикне і не запоре його багатоходівку.

— На чому підловив? — перебила Анна, вичепивши з одишливої скоромовки ключову думку.