5. ДЖЕК ДЕНІЕЛС

Анна вивалилася з комірки в той самий "Комонвелс". Офіціант крижаним тоном попросив її негайно вийти і в майбутньому дотримуватися етикету (читай: не дряпати підлогу своїми лижними черевиками). Анна дошкандибала до готелю, замкнула двері й сповзла вниз по стіні, голосно ридаючи.

Наплакавшись досхочу, вона шмигнула носом, вилаяла себе дурепою, нарешті вилізла з важких черевиків і попленталася у ванну, розкидаючи по дорозі одяг. Заткнула злив, пустила потужний струмінь гарячої — ще трохи й не витримаєш — води й шубовснула повний флакон рідкого мила, яке одразу ж закипіло піною. Не дочекавшись, доки ванна наповниться до країв, Анна залізла, застогнавши від насолоди. Дотяглася ногою до крана, перекрила воду, розслабилася і навіть задрімала.

Раптовий шум води вирвав її зі сну, Анна ахнула й підстрибнула.

— Не замерзла на горі — вирішила замерзнути в готелі. Похвальна впертість.

Люк сидів на краю ванни. Через ліву щоку, від брови до щелепи, тягнулися дві свіжі подряпини. 

Анна обхопила себе руками, закриваючи груди. Ірландець закотив очі, зняв з гачка рушник і простягнув, демонстративно замружившись:

— Ой, прошу, чого я там не бачив!

Прозвучало  чомусь образливо. Анна насупилася і раптово з силою смикнула рушник на себе. Люк шумно шубовснувся, піднявши водяний фонтан, і вмить згріб Анну в оберемок з ревом: "Ах, ти!.." Вона завищала, застукала кулаками по широких мокрих грудях. За мить її скрутили в баранячий ріг, а роздряпане обличчя нависло в небезпечній близькості. Анна вдихнула запах вербени, тютюну, розпаленої літнім сонцем кори дерев, і подалася назустріч. Люк стиснув її міцніше й накрив губи поцілунком.

Цей поцілунок вирішив усе. Не залишилося ні сумнівів, ні думок — лише вогонь, що розпалювався під шкірою. Вони цілувалися все пристрасніше, глибше, зливаючись в одне ціле. Анна ковзнула долонями по кам'яних біцепсах, обійняла ірландця за шию. Губи став жорсткішими і наполегливішими, жаркі жорсткі долоні гладили її, стискали, пестили…

***

Прийшли вони до тями вже в ліжку. Люк, важко дихаючи, впав на спину, згріб Анну ближче до себе. Вона притулилася вухом до його грудей, слухаючи стукіт серця. Жовте сяйво огортало обох теплою ковдрою. Люк ніжно поцілував Анну в потилицю і ледь чутно видихнув:

— Вибач.

Анна хихикнула й прикусила шкіру на його грудях.

— За що?

— Мені не варто було приходити. І втручатися у твоє життя. Але я… Я просто не зміг піти. Ніколи не зустрічав таку, як ти.

— Я також ніколи не зустрічала такого, як ти. Такого сяючого… як сонце.

Люк ледь здригнувся.

— Про що ти?

— Не знаю, як це пояснити. Напевно, це можна назвати аурою, ось тільки те, що пишуть про аури — повна дурня. Навколо деяких людей видніється щось. І зрозуміло, чим людина є.

— А я? Чим я є?

Анна хмикнула.

— Ти зовсім не такий, яким хочеш здаватися.

— А який?

— Як бог. — Люк завмер, рука важче лягла на її плечі. — Якби я писала сценарій, то зобразила б тебе загубленим серед людей богом. Шкода, що богів не буває.

— Не буває, — луною повторив ірландець.

— Прості люди зазвичай… ну, мерехтять, ледве-ледве. І це заважає. Я намагаюся не звертати уваги. Не бачити. Так набагато простіше. Коли треба — вдивляюся. А ти — мов смолоскип, захочеш — не пропустиш. І друзі твої такі самі. Той господар бару — у нього ніби перо з голови стирчить. А одноокий... Знаєш, з нього сотається пітьма.

— Ты справді все це бачиш? — Голос Люка захрип.

— На жаль, бачу. Хоча це ж все в моїй голові. Синестетика якась. Або тиск скаче. Я іноді бачу різне. Ось, наприклад, як ми вчора потрапили до “Комонвелсу”? Напевно, я  відключилася через кисневий голод, і мені привиділося, що ми провалюємося. То були галюцинації, так? Насправді ти викликав рятувальників, нас евакуювали, мене привезли до готелю, і я заснула. Бо той Іктомі, звідки він узявся? Павуки не можуть насправді перетворюватися на людей. А ще, — Анна хихикнула, — знаєш, я готова присягнутися, в кінці він перетворився на золотого павука — з коня розміром — а очі як рубіни.

Люк різко відсторонився і сів, тяжко переводячи подих. Анна злякано скинулася.

— Що?

Ірландець мовчки потягнув до себе штани. Серце Анни впало. “Ідіотка, яка ж я ідіотка, хто меня лише за язик тягнув…” 

Люк дістав з кишені м'яту пачку сигарил, клацнув запальничкою і глибоко затягнувся. Коричнева паличка ледь помітно тремтіла в пальцях. Анна закусила губу, відчуваючи, як на очі накочують гарячі злі сльози. Як же вона ненавиділа в цей момент! І себе, і свій довгий язик, і цього чортового ірландця, і безнадійно зіпсовані стосунки, які ще й не зав'язалися до ладу. Тяжко ковтнувши клубок, що застряг в горлі, вона потягла на себе простирадло, маючи намір укутатися і встати.

— Це не галюцинації, — глухо промовив Люк.

Анна забула, як дихати. Люк глибоко затягся й майже зі злістю зімяв сигарилу пальцями, гасячи.  

— Все, що ти бачиш — правда.

Він тяжко перевів подих, підвівся, застиг нерухомо. Раптом змахнув руками, описуючи коло, сяйво метнулось назовні. Волосся потемніло й заплелося в косу, по щоках і грудях побігло яскраво-сині смуги бойового забарвлення. Ірландець з грацією величезного хижака розвернувся, повільно опускаючи долоні.