3. КАВА ПО-ІРЛАНДСЬКИ

За останні півроку Анні остобісів Сент-Луїс. Їй не вистачало високих гнучких каліфорнійських пальм, звірячого бурчання океану, літньої спеки. Вона скучила навіть за обкуреними музикантами Веніс Біч і набридливими Джеками Горобцями на Голлівудському бульварі. Одноманітні маленькі містечка, реднеки, чортова арка... Західна Брама чомусь особливо дратувала. Анні в ній ввижалася дивна загроза. Причини вона зрозуміти не могла, та й не намагалася розібратися, просто цуралася однойменного парку.

У Мемфіс після успішних переговорів вона навідувалася часто, але їздила виключно найкоротшим шляхом. Від однієї згадки про Карбондейл та Анну по спині бігали мурашки. Клієнти її любили, шеф нахваляв і натякав на майбутнє підвищення. Анна засиджувалася на роботі допізна, вишукуючи собі різноманітні завдання. Просто не любила повертатися на орендовану квартиру, де не могла завести навіть кішку.

Вона часто згадувала дивну пригоду, по кісточках перебирала кожну хвилину. Не давала спокою незакінченість і незрозумілість того, що відбулося. Іноді Анна лікті собі кусала, що ось так розлучилася з дивним рудим вар’ятом, від якого лилося тепле м'яке світло. Але вже за секунду тверезіла і заспокоювала себе, буркочучи, навіщо ж їй цей геморой.

Майбутня конференція в Індіані Анну втішила: хоч щось порушило набридлу буденність. Навіть не зовсім звичайне місце проведення — богом забутий кемпінг посеред національного парку за дві години їзди від столиці штату — її не збентежило.

— Тільки повертайся в четвер, у п'ятницю презентуємо квартальні результати на  панелі директорів, — попередив шеф. — Попроси замовити тобі машину назад.

З аеропорту Індіанаполіса їх команду забрав величезний автобус. Все складалося дуже успішно. Погода стояла напрочуд тепла, схоже, почалося бабине літо. Виступи були досить цікавими, а вечірня програма – легкою та ненав'язливою. 

Вранці четверга Анна навіть не хотіла їхати. Обмінявшись поцілунками з парою нових друзів, вона потягла валізу до стоянки. На неї чекав досить некорпоративного вигляду старенький пікап. Водій закинув валізу у широкий вкритий пилюкою кузов і дозволив палити в кабіні.

Коли біля крихітного містечка Ноттамуна пікап раптово затих, Анна навіть не занепокоїлася. Крізь вікно вона розглядала одноповерхову Америку і муркотіла під носа пісеньку про “славне місто Ноттамун”. Несподівано з-під капота повалив дим. Водій покопирсався в моторі, чортихнувся, грюкнув кришкою і відчинив двері.

— Ви вже вибачте, міс, але ми, схоже, встряли.

— Тобто?

— Не поїдемо далі. Зараз евакуатор викличу, — брякнув він на асфальт валізу.

— А як же аеропорт?

— Та ви йдіть в оте кафе й викличте звідти таксі. Або, може, господар попутку порадить.

Пікап заглух точнісінько поруч із присадкуватою прямокутною будовою, прикрашеною вивіскою пива “Будвайзер”.

— А хіба ваша фірма не надішле заміну?

— Та яку заміну, нас лише двоє. Напарник зараз бовтається десь на узбережжі, у нього брат одружується.

Анна вилізла з кабіни й зависла. Виїхала вона з гарним запасом часу, сподіваючись погуляти самим Індіанаполісом, раз вже випав такий шанс. Варіантів було небагато, і вона похмуро почвалала до входу в заклад.

У приміщенні було досить гамірно та накурено, музичний автомат грав кантрі. Над барною стійкою висіло побите міллю опудало голови лося. Бармен, літній індіанець, протирав прилавок.

— Ви готуєте ірландську каву? — спитала Анна, видершись на високий стілець.

— Так, міс. Чотири п'ятдесяти.

Анна відрахувала п'ять доларів, і, доки бурчала кавова машинка, озирнулася довкола. За столиками сиділи переважно дальнобійники. Хтось цмулив каву, хтось уплітав нагетси, смажену картоплю, бургер чи яблучний пиріг, не гребували й спиртним.

Серед реднеків виділялася пара випадкових, як і Анна, подорожніх: старий з неприємним жорстким обличчям, одягнений у дорогий костюм, втім, добряче пом'ятий, у компанії дебелого паруб'яги, чия сніжно-біла сорочка виглядала вкрай чужорідно в провінційному барі. Старий, одне око якого прикривала старомодна чорна пов'язка, щось наполегливо втовкмачував, його супутник похмуро огризався. Атмосфера навколо них згущувалась, здавалося, навіть світло поруч згасало.

— Ваша кава, міс.

Анна здригнулася, подякувала і пішла до дальнього столика. Вона вирішила зібратися з думками та погуглити варіанти транспорту. Може тут проходить рейсовий автобус?

Кава виявилася чудовою. Віскі бармен теж не пошкодував. Анна розглядала публіку, весь час повертаючись поглядом до тих двох. Чимось вони її непокоїли.

Судячи з усього, старий домігся, чого хотів. Він бадьоро підвівся і потрусив у бік стійки. Паруб’яга похмуро втупився в стіл. Анна розмішала пінку, облизала соломинку, а коли підняла очі, модника у крохмальній сорочці закрила широченна спина. Незнайомець випростався, насторожено зиркнув навкруги — у Анни буквально щелепа відвалилася — це був Мак-Герот власною персоною. Вона навіть у стілець втиснулася, бажаючи негайно провалитися крізь землю. Ірландцеві, однак, було не до неї.

До столика повернувся старий з повним підносом і загорлав, перекрикуючи гамір:

— Оце так поворот! Ламфада власною персоною! Який сюрприз... Джим Бім для тебе, Джек Деніелс для мене, а це тобі, Бріане.