2. КАПУЧИНО

Задзвенів будильник. Анна зі стогоном сповзла з ліжка і почала приводити себе до ладу. Через півгодини при повному параді вона постукала у сусідній номер. Тиша. Двері були замкнені. Знизавши плечима, Анна вирушила у вестибюль.

— Добрий ранок. Сподіваюся, вам у нас сподобалося. Будемо раді бачити вас знову в нашому готелі, — завчено відтарабанив портьє.

— Дякую. Ви випадково не бачили містера Мак-Герота? Не можу до нього достукатися.

— Так він поїхав з півгодини тому.

— Поїхав? Зрозуміло.

— Ну так, я як раз на перекур вийшов. Помахав мені, сів у “форд” і поїхав собі, — хлопець невизначено махнув рукою.

Мабуть, вираз обличчя Анни був абсолютно очманілим, тому що портьє співчутливо запитав:

— Викликати поліцію?

“Вдих-видих, вдих-видих, — У голові панував безлад. — Не може бути… Як я доберусь до Мемфіса? Звідки він ключі... Якщо спізнюся, бос мене вб'є! Але як? Зустріну — уб'ю руду скотиняку. Кінець мені.”

— Місс? Вам погано?

— А?

Анна зрозуміла, що сидить на підлозі, обхопивши голову руками, і розгойдується з боку в бік. Над нею навис стурбований портьє.

— Ні, я в порядку Поліцію... Не знаю. Як від вас дістатися до Мемфісу? Є тут прокат машин?

— Є на іншому кінці міста. Можу таксі викликати. Точно не треба поліцію? У вас нічого не зникло?

“Мізки в мене зникли і чуйка. Дурепа!”

Анна полізла в сумочку за телефоном, під руку траплялися то гребінець, то візитниця. Психанувши, вона вивалила вміст на підлогу і стала по черзі запихати назад: гаманець, права, гребінець, упаковку вологих серветок.

— Щось загубили, мем? Доброго ранку, — пролунало від входу.

Задихнувшись, Анна на мить завмерла і повільно підвела голову. У прочинених дверях стояв Мак-Герот з неймовірною єхидною посмішкою. У руках він тримав два пакети з МакДональдса. Анна відкрила рота і мовчки закрила.

— Тут сніданком не годують, от я й вирішив метнутися до від'їзду. Ходімо на свіже повітря. Неподалік чудова альтанка є.

Він розвернувся і зник у потоці рожевих ранкових променів, що лилися ззовні. З відкритих дверей пахло мокрою землею, свіжою вогкістю, травою. Анна з півхвилини посиділа, похитуючи головою, згрібла пожитки й вирушила слідом.

Мак-Герот, замружившись, напівсидів на капоті, підставивши обличчя сонцю. Грива волосся червонним золотом сяяла на тлі яскраво-синього неба, смарагдова трава поблискувала райдужними іскрами до самого обрію, погляд неможливо відірвати. На шурхіт кроків ірландець обернувся і, коли Анна підійшла вже впритул, ліниво піднявся.

— Он там, на задньому дворі.

— Ключі. — Вона простягла руку вперед і вгору, дивлячись йому прямо в обличчя. Досить нелегке заняття: зараз на підборах вона сягала йому рівно по плече, і варто було опустити очі, погляд упирався в широченні груди.

Мак-Герот перехопив пакети, клацнув пальцями і підкинув вгору зв'язку ключів, що казна-звідки взялася. Анна, зморщивши ніс, згребла ключі у сумочку.

— І коли ж ви встигли їх позичити?

— Вранці.

— Я зачинила двері.

Велет виразно глянув на неї й досить паскудно посміхнувся.

— Показуйте вашу альтанку, — зітхнула Анна.

— Так точно, мем, буде зроблено, мем.

Простора дерев'яна альтанка відразу за готелем ще не просохла, але до столу дощ, здається, не долітав. Мак-Герот видерся на стільницю — дерево загрозливо рипнуло — і відкрив один із пакетів. Анна примостилася поруч, залізши на стіл з ногами і вмостившись по-турецьки. У її порції виявилися чизбургер, картопля та закритий стаканчик.

— Капучино для вас. Правильно?

Анна кивнула з набитим ротом.

— Я ще два пироги взяв: вишневий та яблучний. Який вибираєте?

- Вифневий... м-м-м, вишневий.

— Так я й думав, — вишкірився ірландець.

Анна задивилася в далечінь. Наскільки вистачало погляду, розкинулися поля. Паростки вже стали потроху випростуватись після нічного шквалу. Дощ змив пилюку, соковита зелень коливалася під легким ранковим вітром, переливалася то сріблястим, то майже жовтим.

— Майже як удома… Такого ранку можна повірити, що все, як раніше. Довгий день попереду, чоловіки вирушають на полювання чи на війну, жінки пестять дітей, шиють одяг, печуть хліб. Увечері, або через рік, або ніколи чоловіки повернуться додому, і жінки напоять живих пивом, а для мертвих проллють у вогнище вершки та мед.

Анна не відповіла і навіть не ворухнулася. Навіть виду не подала, як їй хотілося зазирнути в очі цьому незрозумілому Мак-Героту. Запитати, де ж його домівка, що за битва привиділася їй уночі, чому зараз він згадав про вершки та мед. Але вона мовчки дивилася на поле, що переливалося серпанком, на нестерпно синє небо, відкушувала гарячий пиріг, злизувала з губ засолодку начинку і запивала капучино, стримуючи сльози, що раз по раз накочувалися на очі.