12. Мій "принц"

Дівчата дефілювали сьогодні по всій турбазі в одних лише купальниках. Особисто мені так було не дуже зручно. У плавках тільки на пляж ходила засмагати та купатися. А територією та біля будиночка намагалася в шортиках ходити. Все-таки не варто перед такою кількістю хлопців голими попами сяяти. Я, звісно, не моралістка, але навіщо зайвий раз самій собі проблеми створювати? Он тут скільки безсоромних чоловічих очей на тебе за день витріщається. На пляжі — я згодна. І то, навіть одружені, з дружинами та дітьми, мужики на нас дивляться на всі очі. Звісно, стільки молодих, гарних, відверто роздягнених дівчат. Он у Вікі — фігура! Та й Тетянка, Наталка, Яна — красиві хоч куди! Та й ось дівчатка, які в тілі — від їхніх пишних бюстів весь пляж очей не зводить. Тому, звісно, я особисто трохи соромлюся. Хай на мене лише мій коханий витріщається, а іншим — зась! А мій хлопчик, на щастя, майже увесь час зі мною. Тому, можливо, на мене особливо й не задивляються. І ніхто з чужих не пристає до мене. От і добре. Не люблю усього цього. Я так Сергійку й сказала:

— Ти як мій хвостик. Куди я, туди й ти. Як ти, так і я.

Сергій після цих слів на мене, здається, образився. По ньому відразу все помітно.

— Сергійку, про хвостика — це комплімент. Мені приємно, що ти завжди й скрізь зі мною поряд. Ну, сонечко моє, ти чого? — Я торкаюся його обличчя. Він посміхається.

— На тебе взагалі неможливо ображатися, Мар'яночко, — говорить мені мій хлопчик. — Не знаю, хто з нас чий хвостик, але я дійсно буду твоїм плечем. І мені хочеться тобі в усьому бути корисним та допомагати.

«Так приємно це чути», — думаю я та дарую йому найчарівнішу свою посмішку.

Ось незрозуміло мені іноді, хто з нас старший. А це мені подобається. У душі я ще дівчинка, маленька-маленька. І так мені хочеться, щоб поряд зі мною був татусь. Оберігав, дбав, захищав, казав, що мені робити, а я була б його слухняною дівчинкою. А то мій чоловік сам був у нас за дитину.

«Мій казковий принц», — посміхнулася я про себе. Я так і не зрозуміла, звідки у мене виникли такі асоціації. І чому я майже відразу вирішила, що Сергійко — мій? Ось ця думка в моїй голові звідкись узялася і більше нікуди звідти не зникала. «Може, це від Наталці пішло?» — подумала я. Вона ж мені якось недавно сказала, що Сергійко у нас — лицар, коли він захищав мене від Андрія. Ось і виходить — казковий принц. Ну чому він таки мій? А то чий ще? Мій і лише мій!

У п'ятницю я пішла сама на пляж. Потім мене врятував, можна сказати, Сергій. І коли ми з ним удвох милувалися заходом сонця, мені було добре поруч із ним. Я здивувалася сама цьому. Потім так багато всього було. Наша перша гулянка та вечір. І як ми з ним разом ходили вночі гуляти турбазою. І потім усе інше.

Альберт спочатку здався мені пристойним хлопцем. Коли ми сиділи за столом увечері в п'ятницю, він не пив. Такий красень-блондин, як у кіно. Але потім якось у мене до нього ставлення неабияк зіпсувалося. Після того, як він поклав мені руку на плече і запропонував приємно провести вечір де-небудь наодинці та прогулятися з ним вночі на пляж, мені це дуже не припало до вподоби.

— Сплаваймо на той берег удвох на човні. Я тебе відвезу і привезу назад, — казав мені зранку Альберт. — Поки вони там усі п'ють пиво, ми покатаємося. Погуляємо вдвох. Там ліс. Усе буде гарно. З тобою полежимо на галявині. Побудемо віч-на-віч. Ніхто не дізнається і не побачить.

У мене не було слів від його нахабства, я тільки похитала головою і нічого йому не відповіла. І як могла тільки повірити в його казки та балачки? От добре, Наталка мені вчасно розкрила очі. А потім ще Наталка розповідала, що Альберт до неї «підкочував» і називав мене тріскою та недоторкою.

У п'ятницю Альберт намагався чіплятися до мене. Потім перейшов на Юлю. У суботу зустрічався з якоюсь жінкою з корпусу. До Наталки під'їжджав. У неділю знову вирішив зі мною. А коли нічого не вийшло, побіг до Юлі в коханні зізнаватися.

Я чула, як про мене відгукувався Альберт. Мовляв, Мар'яна — вона справжній сухар, худа і груди у неї маленькі, тільки сідниці гарні, й усе. «Ну, хоч за сідниці дякую», — посміялася я про себе. А своєму хлопчику я подобаюся уся. І мені все одно, хто там і що про мене говорить. Головне, що він — той єдиний, хто про мене думає та каже.

А Сергійко тільки зі мною — та й усе. Хоч тут і вистачає гарних дівчат, крім мене. Ось він зараз стоїть біля мене та, посміхаючись, тримає мої долоні. Ми тісно притулилися один до одного. І так мені приємно від цього. Так на душі в мене добре. Спокійно так.

Я не знаю, чи було це кохання, тільки від чогось мені так відчайдушно захотілося запустити свої долоні йому у волосся і скуйовдити його. Притиснути його голову до своїх грудей і ось так стояти довго-довго... Поки не вигадаю чогось ще. Від цих думок стало тепло. Тільки я не зробила в його бік жодного кроку. Мені було соромно зізнатися у своїх бажаннях. Доросла жінка. Двічі мати. Такі дивні у мене фантазії. А Сергійко стоїть поруч і ні про що не підозрює. А мене... мене усю зсередини розриває, всю рве на частини. Мені боляче, що сьогодні їхати додому. Ах, ще б один вечір разом! Ще одну ніч — і він був би моїм. Нікуди не відпустила б. Нікому б не віддала. Мій. Мій. Тільки мій.

— Мар'яно? Обідатимеш? — підійшла до мене ззаду Яна. Щаслива вона. Обіймаю її. Усміхаюся. А самій хочеться плакати.

— А що ж у нас там на обід сьогодні?

— Макарони та суп з вермішеллю та тушонкою.

— О ні! А як же фігура?

— Ходімо, спеціально для тебе буде салат зі свіжих огірків та помідорів. Хлопці кудись сходили та всього такого на всіх принесли.

— Які вони молодці! — радію я.

— Гей, їсти ходімо! — кличу я інших. Ми йдемо разом із Сергійком. Зараз будемо обідати.

Сергійко сідає між мною та Наталкою.

Я їм салат, вони — макарони та суп. Горілки немає, вчора все випили. От і добре. Хоч сьогодні всі тверезі будуть. Дівчата йдуть мити посуд. Я залишаюся із Сергійком.

— Чим займатимемося після їжі? На пляж уже не хочеться. І так накупалися на все літо. Можна сказати, не вилазили з води.