11. Кавалери піщаних пляжів

Сьогодні такий чудовий день: сонячний та дуже теплий. Так-так. На землі, пляжі й траві все ще можна побачити сліди вчорашнього дощу, але калюжі вже підсихають, пісок нагрівається, а з зелених листочків зникає ранкова роса.

На небі — ні хмарки. Буде спекотно! Буде добре. Поснідали — і на пляж. Хоч позасмагати встигну. За весь час нашого відпочинку це буде один по-справжньому сонячний день, і той — у день від’їзду. Але в запасі ще вагон часу! Цілий день буду на пляжі, навіть обідати не піду — вдома поїмо.

Я взяла із собою тільки найнеобхідніше й зібралася першою, щоб зайняти місце. Головне — рушник не забула, та й окуляри важливо не загубити й не розбити, а то без них я справді безпорадна.

— Ну, як тобі Сергійко? — запитала в мене Наталка, коли ми разом засмагали. Хлопці в цей час пішли купатися.

З її обличчя та задоволеної посмішки я зрозуміла, що це питання поставлене неспроста. Наталці ну дуже цікаво, як у нас із Сергієм справи на особистому фронті. Це точно. У нас тут зараз справжня Санта-Барбара. Можна було, звісно, щось вигадати й збрехати. Але ж вона Сергійкова найкраща подруга: якщо не я, то мій хлопчик їй усе розкаже. То краще вже я — це буде, так би мовити, з перших вуст. І хай мій принц знає, що я про нього думаю.

— Мені приємно, що з усіх присутніх дівчат Сергійкове серце припало саме до моєї душі.

Може, я це якось надто красиво сказала, але не люблю всіх цих слів: «він мене вибрав», «він на мене запав» і таке інше.

— Приємно, що з-поміж усіх дівчат, молодих та незаміжніх, Сергійко чомусь зупинився на мені — матері двох дітей, досить дорослій жінці. Я й сама не знаю, чим йому так сподобалася.

— Він каже, що ти розумна, добра, м’яка, чуйна та порядна.

— Прямо так і каже? — приємно здивувалася я.

— Слово в слово.

Моя подруга хотіла сказати щось іще, але саме в цей момент із води вийшли хлопці.

— Мар’яночко, ходімо купатися, — покликав мене Сергійко.

— Не хочу, давай пізніше. Так приємно лежати на сонці й нічого не робити. Просто грітися — і все.

— Ходімо! — відгукнулася Наталка, і вони разом пішли у воду.

«Може, і мені пірнати?» — подумала я. Встала й пішла гарячим піском. Сергійко та Наталка вже плескалися.

— Ох, як приємно! — зайшла я у воду, вляглася на живіт і попливла.

Поруч опинився він.

— Ти чого Наталку покинув? Вона ж плавати не вміє.

— Та там біля твоєї Наталки двісті осіб рятувальників!

— Сергію, йдеш із нами пити? — проходячи повз берег, подали голос Євген та Віталька. У кожній руці вони тримали по п’ять пляшок пива.

— Ні-ні, дякую, я утримаюся, — відповів їм Сергій, який плив поруч зі мною та Наталкою.

Вона саме наздогнала нас: у когось узяла матрац і пливла поруч.

— Сергія й не впізнати, — сміючись, шепнула мені Наталка. — Ти на нього «погано» впливаєш, Мар’яно. Він тільки з тобою — і край.

— Бо він мій. Мій хлопчик. Мій «казковий принц».

— А в когось кохання, — показує мені очима Наталка на Яну та Валеру.

Ті йшли гарячим піском, ніжно тримаючись за руки.

— Закохані голубки пішли, — пробурчала в їхній бік Настя, яка теж пливла поруч. Здається, вона їм заздрила.

— А я рада за Яну, — відповіла Наташа.

— Згодна. Їй давно заміж час, — заявила Юля, яка теж до нас приєдналася.

Яна мені подобалася. Гарна, тиха, спокійна дівчинка. «І нехай вона буде щасливою», — подумала я. У цей момент мені раптом і самій захотілося отримати свій маленький шматочок щастя. По суті, я й відтала тільки за останній рік, а два роки перед цим були справжнім пеклом. Колишній чоловік пив, не бував удома тижнями. То раптом п’яний і веселий, із купою якихось дівчат та чоловіків, заявлявся й гуляв на повну — святкував чергову угоду. То місяцями ховався від рекетирів, бо заборгував купу грошей серйозним людям. А ті люди ходили й тріпали нерви мені та дітям.

Треба було раніше його кидати, та якось сміливості не вистачало. Чи кохала його? Та чи було в нас те кохання? Вискочила заміж у вісімнадцять: дурна була, молода. А він — дорослий, із машиною, із «дев’яткою», при посаді... А потім — ні машини, ні квартири. Усе пішло або в бізнес, або в горілку, а згодом він ще й до казино став заходити.

Діти, робота — оце й усе, що я мала. Єдина віддушина. У мене до ладу ні романтики, ні краси ніякої не було. За два місяці обкрутив...

І от знайшовся хлопець, який знову повернув мене мені. Ось стоїть він, такий серйозний, у синіх плавках. Так, Сергійко мені подобається. Цигарка в зубах, діловий такий. Мій принц, як його дівчата називають. Заздрять?

— Мар’яночко, ідеш зі мною? — кличе він мене вже кудись.

— Іду.

Я подаю йому руку й, обтрушуючись, встаю з покривала. Затримую долоню довше, ніж треба. Зрозумів чи ні? Відчув? Хотілося б не відпускати, та всі дивляться. Тому прибираю руку. Як же мені хотілося тримати його весь час! «Але це потім... Колись потім», — міркую я, і ми йдемо разом по пляжу, уздовж берега. Стає спекотно.

— Навипередки? — сміюся я й перша біжу до води. Пісок так і летить з-під моїх п’ят. З розбігу кидаюся у воду й пливу, пливу... І він за мною. Знаю, відчуваю — це він. Яке ж це щастя — мати поруч людину, з якою ви наче одне ціле! Це справжнє щастя!

Ми вилазимо на берег.

— Я засмагатиму, — вирішую я.

— То ми тоді сходимо разом до бару, — каже мені Наталка й забирає із собою мого хлопчика.

Та хай ідуть. Наталці я довіряю, і принцу своєму теж. Я ж бачу, що він від мене нікуди й ні з ким.

Тільки-но вони зникають у кущах, біля мене з’являється Альберт. Сідає поруч на покривало, посміхається:

— Тобі, Мар’яно, ще не набридло на пляжі лежати? Ходімо в будиночок, там прохолодно. Полежимо удвох. Романтика! Я вмію гарно цілуватися й обіймаю так, що тобі буде приємно.

Мені було гидко від його слів. Ще вчора Альберт на моїх очах обіймався з іншою дівчиною, а сьогодні те саме розказує мені. Дівчата скаржилися, що він майже кожній пропонував або сплавати на той берег на човні, або полежати разом у будиночку. Яка гидота!