Неділя. Ранок.

Дивно було, що сьогодні я прокинулася раніше за всіх. Мої дівчатка ще спали. А ні, не всі. Когось із наших вже чи ще не було на місці. Так, то була Вікторія. Її ліжко стояло незаймане з учорашнього вечора. Хм. Кохання, кохання і плюс алкоголь і плюс романтика. Треба йти будити дівчат та готувати сніданок, вирішила я після того як почистила зуби та вмила своє обличчя.

Я тут таки найстарша. Ой, майже найстарша. Та найдосвідченіша, мудра і твереза. Мені навіть самій стало смішно від таких думок. А вставати все одно треба. Там, напевно, ще прохолодно. Я накинула на себе кофту. Встала. Дістала окуляри. Бо без них я мало, що побачу. Рушник на плече, в руці паста зі щіткою і вмиватися, вперед. Так, це тобі не вдома, Мар'яно.

Ще справді було прохолодно. Напевно так завжди буває рано-вранці біля води. Цікаво, думала я дивлячись у дзеркало біля умивальника. А що зараз робить мій вірний лицар. Мій вірний казковий принц. Мені стало смішно і трошки сумно.

Я так звикла за ці дні, що Сергійко завжди та постійно поруч. А тут я вже ходжу, блукаю сама по турбазі, а його все немає і немає. Непорядок. Навіть найсмішніше стало. О, а ось і Віка зі своїм кавалером. Вони раптом звідкись з-за кущів з'явилися. Вигляд у них, звичайно, був щасливий. Я їм навіть трошки позаздрила. Віталя весело посміхнувся, Віка кивнула головою та парочка пішла собі далі. Чому мені так не можна? А з ким? З ним? Ах, мене й так усі дівчатка підкорюють. Ходимо, як із Шерочка з Машерочкою. Він та я – весела родина. Ні, ну, яка з нас закохана парочка? Він ще зовсім хлопчисько і я доросла жінка. Доросла жінка. Мені двадцять сім років. Розведення. Двічі мати. Сувора і трішки психована. Ех, не любите ви себе, Мар'яно Сергіївно, подумала я з посмішкою та озирнулося навколо себе.

Над річкою вихоритися рваними клаптями сірий пухнастий туман. Якісь дядьки пройшли повз мене з вудками. Десь на тому березі заторохтіла моторка. Не хотілося нічого робити, хотілося слухати ранок та дивитися, як починається новий прекрасний день.

А ось і мій принц. Я зраділа, як побачила, що мій хлопчик прямує до мене. Така щаслива відразу стала.

- Всі ще сплять. - Доповів мені Сергійко. - Прокидатися поки ніхто не бажаю. А як гарно та тихо навколо. Сьогодні я вважаю буде теплий та дуже приємний день. Може пройдемся доки всі ще сплять. 

- Почекай. Я зараз, - сказала я та швидко віднесла щітку та рушник до кімнати. Подивилася у маленьке дзеркальце чи гарно я виглядаю. Змінила футболку. Подухалася. І лише потім вийшла до свого хлопчика.

Ми разом пішли гуляти. Я та мій принц.

Так гарно. Ранок. Світанок. І сонце встає, десь там за річкою, за лісом. А ось і воно! Ось! Новий день розпочинається! І кожен новий день, як маленьке життя. І треба прожити його так, ніби він єдиний тільки в тебе і є.

Ми стоїмо вдвох на березі річки та більше, крім нас тут нікого немає. Я спеціально попросила Сергійка прийти зі мною сюди раніше усіх. Хотіла на власні очі побачити всю оцю красу. А то бути на відпочинку і не зустріти світанку? Так захопливо. Так приємно.

- Дякую, що показав мені все це, — можливо трохи пафосно звертаюсь я до свого супутника і від хвилювання раптом несподівано охопившого мене, знімаю окуляри та починаю посилено протирати скло. - Я одразу починаю згадувати школу, випускний. І отак теж зустрічали світанок біля річки. Я в гарній випускній сукні. А тут я у джинсах та кросівках. І ті самі відчуття.

- Доброго дня, ранок! Доброго дня, мій новий чудовий день! - Кричу я та підіймаю обидві руки до сонця.

Доброго дня, моє нове життя. Думаю я про себе.

 - Ти не змерзла? - Намагається стягнути  з себе кофту мій хлопчик.

– А ти? - Резонно цікавлюся я. – Ми з тобою в однакових метеорологічних умовах.

Сергійко здивовано дивиться на мене.

- Ти так не схожа на решту дівчат. – Робить він мені комплімент. - Ніяк не можу звикнути, що ти так пристойно розмовляєш. Це якийсь нонсенс! Ні разу не чув за весь час, щоб ти лаялась.

Я знизую плечима.

– Таке у мене виховання. Та й діткам, який я можу подати приклад.

Ми все стоїмо та стоїмо. Над річкою клубочиться білий, майже прозорий туман.

Якісь самотні рибалки пропливають повз нас на середині річки, посилено махаючи веслами.
А наші ще сплять. А тут така дивовижна, прямо така чудова краса.

– А я їхати не хотіла. Це мене Наталка вмовила. Я рада тепер, що все так вийшло.

- З наших дівчат мені найближче Наталія, наша барменша. Вона весела. Ніколи не сумує. Ось ви з нею дуже схожі.

- Не дарма ж ми з Наталкою друзі. Вона Стрілець. Я Овен.

- Це помітно. Тому я теж з нею товаришую, бо теж Овен. Кажуть два Овна це неможливо. Але ж ось ми з тобою так гарно спілкуємось. 

Я хочу його обійняти та соромлюся, що нас хтось побачить. Наче якесь в нас заборонено кохання. Чого я боюсь? Кого соромлюся? 

Ми ще довго гуляємо разом. Мабуть годину чи навіть більше. А коли повернулися то всі вже прокинулися та снідали. 

Дівчата до сніданку такі всі ошатні вийшли. Мені навіть якось незручно стало. Я як завжди: у джинсах та футболці. Але мені тут ніби форсити не перед ким. А Сергію я й так подобаюся. Не за одяг – це точно. Та й не брала я з тобою нічого такого святкового чи парадно-вихідного. Турбаза. Відпочинок. Річка. Не вечірнє плаття справді з собою сюди брати.

Дівчата наші зате всі такі сьогодні модні. Усі стилі перемішані. Гранж, гламур, спортивний стиль, яскраві деталі, яскравий макіяж, широкі джинси, футболки оверсайз, футболки з принтами, джинсові комбінезони, джинсові піджаки, масивні прикраси. Усі ошатні, всі гарні. Дівчатка й справді не на турбазу зібралися, а кудись в інше місце. Справжній модний показ. Хтось був у бананах, хтось в окулярах-операторах. Ось я бачу в усіх гарні зачіски, завивки. Стрілки, тіні, в когось очі зеленим кольором обведені. Слакси, спортивки, adidas. Мініспідниці та спортивні кофти. Наші дівчатка на показ мод наче зібралися. Отож у всіх хлопчаків щелепи повисли. По-моєму, тільки один мій принц на них не заглядається. Він з мене очей не зводить. І таке відчуття, що для нього зараз, крім мене, нікого більше на білому світі не існує.