Дивно було, що сьогодні я прокинулася раніше за всіх. Мої дівчатка ще спали. А ні, не всі. Когось із наших уже чи ще не було на місці. Так, це була Вікторія. Її ліжко стояло незаймане з учорашнього вечора. Хм… Кохання, кохання, а ще алкоголь і романтика! «Треба йти будити дівчат та готувати сніданок», — вирішила я після того, як почистила зуби й умилася.
Я ж тут найстарша. Ой, майже найстарша. Та найдосвідченіша, наймудріша і найтверезіша. Мені навіть самій стало смішно від таких думок. А вставати все одно треба. Там, напевно, ще прохолодно. Накинула на себе кофту. Встала. Дістала окуляри, бо без них я мало що побачу. Рушник на плече, у руку пасту зі щіткою — і вмиватися, уперед! Так, це тобі не вдома, Мар’яно.
Уранці й справді було прохолодно. Напевно, так завжди буває біля води. «Цікаво, — думала я, дивлячись у дзеркало біля умивальника, — а що зараз робить мій вірний лицар? Мій вірний казковий принц?» Мені стало смішно і трохи сумно.
Я так звикла за ці дні, що Сергійко завжди поруч. А тут я вже ходжу, блукаю сама по турбазі, а його все немає й немає. Непорядок! Навіть смішно стало. О, а ось і Віка зі своїм кавалером. Вони раптом звідкись із-за кущів з'явилися. Вигляд у них, звісно, був щасливий. Я їм навіть трохи позаздрила. Віталік весело всміхнувся, Віка кивнула головою, і парочка пішла собі далі. Чому мені так не можна? А з ким? З ним? Ой, мене й так усі дівчата підколюють. Ходимо, як Шерочка з Машерочкою. Він та я — «весела сімейка». Ні, ну яка з нас закохана парочка? Він ще зовсім хлопчисько, а я — доросла жінка. Доросла жінка… Мені двадцять сім років. Розлучена. Двічі мати. Сувора і трішки тронута. «Ех, не любите ви себе, Мар'яно Сергіївно», — подумала я з усмішкою й озирнулася довкола.
Над річкою вихорився рваними клаптями сірий пухнастий туман. Якісь чоловіки пройшли повз мене з вудками. Десь на тому березі заторохтів моторний човен. Не хотілося нічого робити, хотілося слухати ранок і дивитися, як починається новий прекрасний день.
А ось і мій принц. Я зраділа, коли побачила, що мій хлопчик прямує до мене. Одразу такою щасливою стала!
— Усі ще сплять, — доповів мені Сергійко. — Прокидатися поки ніхто не бажає. А як гарно й тихо довкола! Сьогодні, гадаю, буде теплий і дуже приємний день. Може, прогуляємося, доки всі сплять?
— Почекай, я зараз, — сказала я і швидко віднесла щітку та рушник до кімнати.
Подивилася у маленьке дзеркальце, чи гарний маю вигляд. Змінила футболку. Напахтилася. І лише потім вийшла до свого хлопчика.
Ми разом пішли гуляти. Я та мій принц.
Так гарно! Ранок. Світанок. І сонце встає десь там — за річкою, за лісом. А ось і воно! Ось! Новий день розпочинається! І кожен новий день — як маленьке життя. І треба прожити його так, ніби він єдиний, що в тебе є.
Ми стоїмо удвох на березі річки, і більше, крім нас, тут нікого немає. Я спеціально попросила Сергійка прийти зі мною сюди раніше за всіх. Хотіла на власні очі побачити всю оцю красу. А то як це — бути на відпочинку й не зустріти світанок? Так захопливо, так приємно!
— Дякую, що показав мені все це, — можливо, трохи пафосно звертаюся я до свого супутника і від хвилювання, що раптом несподівано охопило мене, знімаю окуляри й починаю старанно протирати скло. — Я одразу згадую школу, випускний… Ми отак само зустрічали світанок біля річки. Я тоді була в гарній випускній сукні. А зараз — у джинсах і кросівках. Але відчуття ті самі!
— Доброго дня, ранку! Доброго дня, мій новий чудовий день! — кричу я й піднімаю обидві руки до сонця.
«Доброго дня, моє нове життя», — отримую відповідь у власних думках.
— Ти не змерзла? — мій хлопчик уже намагається стягнути з себе кофту.
— А ти? — резонно цікавлюся я. — Ми ж із тобою в однакових метеорологічних умовах.
Сергійко здивовано дивиться на мене.
— Ти так не схожа на решту дівчат, — робить він мені комплімент. — Ніяк не можу звикнути, що ти так виховано розмовляєш. Це якийсь нонсенс! Жодного разу за весь час не чув, щоб ти лаялася.
Я знизую плечима.
— Таке в мене виховання. Та й дітям який приклад я можу подати?
Ми все стоїмо й стоїмо. Над річкою клубочиться білий, майже прозорий туман. Якісь самотні рибалки пропливають повз нас посередині річки, дужо махаючи веслами. А наші ще сплять. А довкола така дивовижна, така чудова краса!
— А я ж їхати не хотіла. Це мене Наталка вмовила. Тепер рада, що все так вийшло.
— З наших дівчат мені найближча Наталя, наша барменша. Вона весела, ніколи не сумує. Ви з нею дуже схожі.
— Недарма ж ми з Наталкою подруги. Вона — Стрілець, я — Овен.
— Це помітно. Я теж із нею товаришую, бо сам Овен. Кажуть, два Овни — це занадто, але ж ми з тобою так гарно спілкуємося!
Я хочу його обійняти, але соромлюся, що нас хтось побачить. Наче в нас якесь заборонене кохання. Чого я боюся? Кого соромлюся?
Ми ще довго гуляємо разом. Мабуть, годину чи навіть більше. А коли повернулися, то всі вже прокинулися й снідали.
Дівчата до сніданку вийшли такі ошатні! Мені навіть якось незручно стало. Я, як завжди, у джинсах і футболці. Але мені ніби чепуритися ні перед ким. А Сергію я й так подобаюся. Не за одяг — це точно. Та й не брала я із собою нічого святкового чи парадно- вихідного. Турбаза. Відпочинок. Річка. Не вечірню ж сукню сюди брати, їй-богу!
Наші дівчата зате сьогодні всі такі модні! Усі стилі перемішалися: гранж, гламур, спортивний стиль, яскраві деталі, виразний макіяж, широкі джинси, футболки оверсайз та з принтами, джинсові комбінезони й піджаки, масивні прикраси… Усі чепурні, усі гарні. Дівчата й справді зібралися не на турбазу, а кудись на модний показ. Хтось у джинсах-бананах, хтось у крутих окулярах. Бачу в усіх гарні зачіски, завивки, стрілки на повіках, тіні — у когось очі аж зеленим підведені. Слакси, спортивки Adidas, мініспідниці та спортивні кофти… Усі хлопці аж роти повідкривали! По-моєму, тільки один мій принц на них не заглядається. Він із мене очей не зводить. І таке відчуття, що для нього зараз, крім мене, нікого більше на світі не існує.
#1050 в Жіночий роман
#3879 в Любовні романи
#1673 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 15.08.2025