9. Вони лежали удвох

Коли ми ввечері поверталися з бару, Валера, Шурик та Євген співали якісь блатні пісні, а Юля та Світлана їм підспівували. Вони так і йшли через усю дорогу й галасували на всю турбазу. Мабуть, їх було чути по всій річці.

— Я теж заспівав би, але якось ніяково при тобі, — чесно зізнався мій хлопчик. Саме так я вже подумки його називала.

— Краще не треба. У мене музичний слух, я навчалася в музичній школі, — засміялася я. — Нехай і надалі в тобі залишається для мене якась загадка.

— Хлопці! — осяяла мене ідея, і я поспішила висловити її вголос. — Давайте ми і ви будемо ночувати разом. Ми візьмемо до себе когось із хлопців, а їхній будиночок нехай стоїть порожнім. Я боюся за наших хлопців, — відверто пояснила я. — А то раптом ті виродки повернуться вночі й ломитимуться в кімнати.

— Мар'яна діло каже, — першим підтримав мене Євген.

— Та давайте! — дружно загомоніли всі. — Вирішуємо, хто куди йде і хто з ким спить.

Ось і нова проблема.

— І по одному не ходити вночі до туалету! Мені, наприклад, страшно, — проштовхалася вперед Юля.

— Я тебе проведу, мала. Не бійся, — обійняв її за плечі Євген.

Усі засміялися. Хоча насправді вночі тут і справді моторошно, якщо ти сама.

Наші будиночки стояли впритул один до одного — між ними навіть я не змогла б пройти. Так само близько, на відстані долоні, стояли два дерев’яні, грубо збиті столи. Обабіч них — лави без спинок. А навколо нас — суцільна темрява, жодного іншого освітлення поблизу. Далі, якщо йти просто доріжкою, була спільна кухня, але її зачинили. Якщо підійматися вгору, у самому кутку стояв туалет — у густих кущах. А за ним — лише огорожі та інші турбази. Тут у нас справжні дикі хащі.

— Ну що, вирішуйте, хто куди, — заявив Сергій. Він мовив це так, ніби спеціально: мабуть, йому було цікаво, виберу я його чи ні.

По суті, уся ця історія заварилася через мене, і тепер я найбільше хвилювалася саме за Сергія, хоч і не показувала цього.

— До нас ідуть Валера, Сашко та Сергій. Ви йдете до нас у кімнату, а решта хлопців — на другий поверх.

Так я вирішила.

— Якщо вони й прийдуть до хлопців, там нікого не буде, а до нас навряд чи полізуть.

До речі, на першому поверсі у своєму будиночку ночували Сергій, Шурик, Олег, Сашко та Валера. А на другому — Вадик, Віталій, Женька й Альберт. Що ж до Альберта, то він ще вдень знайшов собі жінку з корпусу й, мабуть, зараз проводив час із нею.

Вадик, Євген, Віталька, Шурик та Олег пішли ночувати до дівчат на другий поверх — щоб у разі чого всі були поруч. Хлопці, звісно, посміялися з моєї перестраховки, але із задоволенням пішли з нами. Ще б пак! Хто б відмовився провести ніч із такою кількістю вродливих дівчат? Навряд чи хтось.

— Руки не розпускати, — одразу попередила я Сергія.

Він засміявся:
— На добраніч, "мамо" Мар'яно.

— За «маму» отримаєш! — Але якщо серйозно, я розуміла, що це він із поваги.

Я взяла його до себе в ліжко, бо точно знала: Сергійко не чіплятиметься. У цьому я була впевнена. І навіть у глибині душі пошкодувала, що ні. Хай би для інтересу бодай трохи позалицявся! Все-таки я жінка, а він чоловік.

Сергій тим часом повернувся до мене спиною й про щось теревенив із Наталкою. Її ліжко стояло якраз навпроти. Позаду нас, біля самих дверей, примостився Сашко. А десь там, за Наталкою, підозріло сопіли Яна й Валера. Юлине ліжко було порожнім: по-моєму, вона з Євгеном не втерпіла й подалася купатися чи ще чимось займатися вдвох.

Ні, мені це подобається! Лежить зі мною, а сам з іншою балачки точить! Йшов би вже до своєї Наталки! І чого я злюся? Я ж сама сказала йому вдень, що між нами нічого не може бути. І що тепер, ревную чи як? Мар'яно, Мар'яно... Тільки цього ще бракувало — закохатися на старості літ у якогось хлопчиська. Я легенько штовхнула його коліном під зад. Сергій одразу повернувся до мене обличчям.

— Спати час.

— На добраніч, Мар'яночко.

От зараза! Дала б зараз йому... Мені просто прикро до слів стало. Поцілував би мене, чи що? Обійняв би або хоч ногу закинув. А то лежить такий теплий і з іншою сміється. Я нервувала, психувала, але нічого не могла із цим поробити.

— Ви спатимете вже чи ні? Сергію! Наталю! — не витримала я.

— Тебе вся турбаза за версту чує, мабуть, — заявила Наталка.

Вона явно образилася, але замовкла. Сергій теж припинив розмову. Чути було тільки, як дзижчать набридливі комарі, хропе Сашко й відбувається якась метушня там, де Валера з Яною.

Я демонстративно відвернулася до стіни й заплющила очі.

Уперше за рік поряд зі мною в ліжку спав чоловік. Ну як чоловік... З одного боку, для мене він був хлопчиськом — між нами чотири чи навіть п'ять років різниці. А з іншого — усе-таки чоловік, двадцять два роки.

Сергійко відвернувся й уже заснув, а мені не спалося. Думки й почуття були двоїстими. Я раділа, що він не лізе й не лапає мене, як учинив би будь-хто інший на його місці. «Ну міг же просто мене обійняти», — з образою подумала я. Приставати — ні, а от пообніматися я була дуже навіть не проти.

Тієї ночі майже всі спали не самі: Яна з Валерою, Таня з Вадиком, Світлана з Олегом, Віталік із Вікою, Євген із Юлею та Тоня з Шуриком. Не знаю, що там між ними вночі було, але між нами — нічого такого. Ми просто були в одному ліжку разом. І на цьому все.

Коли я прокинулася, усі ще спали. У вікно зазирав світанок. Настав ранок. Я з жахом помітила, що сплю майже розкрита: ковдра збилася десь унизу біля ніг, футболка задралася, тож усім видно мої чорні мереживні трусики. А моя нога нахабно закинута на сусіда по ліжку.

Я швидко потягнула футболку донизу, тихесенько прибрала ногу й почала вдягати спортивні штани. І тут помітила, що Сергійко розплющив очі.

— Доброго ранку, Мар'яночко.

І я зрозуміла, що хочу, аби такі ранки були в мене завжди. Щоб поруч був він — мій хлопчик, мій казковий принц. Такий милий зараз. Мій і тільки мій. Поруч із ним мені було тепло й затишно. Поруч із Сергієм я почувалася в безпеці. Я спокійно проспала всю ніч, і це було чудово. Можливо, це ще не було те саме справжнє кохання, але я вже була досвідченою та дорослою дівчиною й добре розуміла, що одного лише кохання замало для щасливого життя. Сергійко — добрий, веселий, і в нього є серце. Я була стовідсотково впевнена, що він ніколи не образить ні мене, ні моїх дітей, і що мій хлопчик їм обов'язково сподобається. Я тільки ще не зовсім розуміла, чого хоче від мене він. Але в нас ще був час до вечора. «Сьогодні все обов'язково вирішиться, сьогодні все стане на свої місця», — подумала я й пішла вмиватися, бо мій «принц» уже давно побіг до друзів.