Краплі дощу

Вранці було похмуро, і на пляж ніхто не пішов. Покаталися на човнах, а потім просто сиділи в будиночку чи гуляли хто де.
Хтось пив, хтось грав у карти. Мені це було нецікаво. Наташа все ще кульгала. 
Мені захотілося пройтися і я покликала з собою мого хлопчика, як його вже про себе називала. Мені з ним було спокійно. Про вчорашнє ми ще одне одному не сказали ні слова. Про ті наші пристрастні поцілунки, дотики та приємні слова. Ми вели себе так, наче нічого такого між нами і не було. 

Але варто нам було відійти від будиночків, як ми ніжно взяли один одного за руку. Мені хотілося тепла. Це просто курортний роман і нічого більшого, сказала я сама собі. Це просто я сама себе так заспокоювала.

 - Я так скучила за своїми синочком і донечкою, — зізналася я Сергію, коли ми вдвох гуляли з ним турбазою.

 Наші всі розбіглися, хто куди. А мені було цікаво з Сергієм. Мені хотілося якнайбільше часу провести з моїм хлопчиком. Наговоритись, надивитись. Мені здавалося, що коли ми поїдемо додому, то все це закінчиться. Що в місті у нього буде своє життя, а в мене старе. Теж своє.

А небо було сіре. Хмари. Великі чорні хмари. Десь далеко гуркотів грім. Якось так стало сумно. Мені раптом стало соромно, що я мало думаю про своїх дітей усі ці дні.

- Мені так уже хочеться їх обійняти та побачити.

Мабуть, Сергійко помітив у моєму голосі якісь жалібні нотки.

- Пішли на КПП, Мар'яночка. Я вважаю, що там обов'язково має бути міський телефон. Подзвониш до себе додому. Дізнаєшся, як там твої дітки. І скажеш, що в тебе все гаразд. І заміж ти ще не вийшла.

Сергійко не міг, щоб мене не посмішити.

- О! А чи можна? - Донельзя зраділа я.

- Спокійно. - Ось він завжди цим своїм тоном заспокоює мене. - Зараз все вирішуємо. Пішли, Мар'яночка.

Все сталося так, як і передбачав мій казковий принц. Нині вдень на КПП чергувала жінка похилого віку. І вона без зайвих слів відразу запропонувала мені зателефонувати. І навіть була така люб'язна, що разом із Сергійкою вийшла з приміщення.

- Я була така щаслива, що почула своїх діток. Я тобі дуже-дуже дякую, Сергійко. - Мене переповнювали почуття. І не маючи сили стримуватись, я обійняла і поцілувала його, ось тут, біля самого КПП.

Сергій трохи збентежився. Я взяла його за руку. Добре, що навколо нікого не було. Можно було роботи що завгодно і не ховати своїх почуттів. І ми пішли собі потихеньку до своїх будиночків. Але як тільки ми відійшли трохи від воріт, ринув проливний дощ. Не дощ, а ціла злива.

І ось так от не відпускаючи його руки, ми разом швидше поспішили заховатись під перше дерево, що трапилося нам на шляху.

До будиночків було далеко і ми сховалися під дерево, що нам попалося. Місця там було тільки для однієї людини та Сергійко, як справжній лицар та джентльмен став під дощ.

- Ти весь мокрий, — кажу я.

- А зате ти суха, — усміхається він до мене. А краплі стікають на його обличчі. І волосся все мокре. І футболку. І штани. І що там під штанами.

- Це нечесно, — говорю я.

Сергійко знизує плечима

– Чесно. Чи не чесно. Головне ти суха, Мар'яночка. А мені не звикати. Може я люблю дощ. 

- Стань поряд, - прошу я його. - Ти промокнеш та застудишся і захворієш. А я буду винна.

- Ой, можна подумати, — махає Сергій рукою.

Ох, мені вже ці хлопці. Вічно там, де не треба героїв із тебе корчать.

- Ось ти зараз копія мій синочок. - У серцях говорю я і без зайвих умовлянь мовчки притягла його до себе. Сергій стоїть близько-близько. Я відчуваю його тіло. Його мокра футболка прилипала до моєї. І краплі з нього падають мені на руки.

Я міцно притискаю його до себе, боячись, що він вирветься і знову піде на дощ. Але Сергій і не думає вириватися. Він сам у відповідь обіймає мене і так ми стоїмо. Тісно. Обійнявши. Увесь час поки що л'є злива.

І ми стоїмо такі рідні та такі близькі під цією зливою. І мені здається, що у світі нікого немає, крім нас двох. Я відчуваю ніжність до цього молодого хлопчика. І довіру. І щось ще таке, чому я поки що не можу підібрати назву.
Я взяла і розповіла Сергію все своє життя від початку до кінця. Про колишнього чоловіка. Про те, як я жила ці три жахливі роки. В якому кошмарі та страхах текли мої дні.
Сергійко мене не перебивав. Він уважно слухав усю мою історію.

- Ти добрий і уважний, — сказала я йому. - Тобі треба гарна дівчина.

– Як хто? - Запитальним поглядом він підняв на мене свої сині-сині очі.

– Як....? - Забарилася я з відповіддю.

Я не знала, що йому відповісти на це запитання, бо перебрала всіх наших дівчат. Весь наш колектив. І з подивом подумала, що єдина, хто б Сергію підійшов – це була я.
Але, це було неможливо з багатьох причин.

Навколо нас падав дощ. Для мене час ніби зупинився. Давно, а може, ніколи, я не відчувала, не переживала такого. Наче з якихось дитячих чи підліткових снів прийшло все це. І ця злива, і він, і я. Наче все це вже було. Але не в цьому, а в якомусь іншому житті. Там, де я завжди була кохана і щаслива. Лив дощ. Краплі великі, холодні, падали мені на руки. А я ніби закривала, захищала від дощу ось цього хлопця — такого рідного, такого свого. Я раптом забула, що я доросла жінка, що мені вже двадцать сімь, я мама. Зараз я була дівчиськом. Маленька дівчинка. Щасливою-щасливою. Мене переповнювало щастя. Ось просто стояти під дощем із рідною людиною хіба це не щастя. А дощ лив і лив. І нехай він ллє хоч цілу вічність аби поряд був він. Мій. Мій Сергійко.