7. Краплі дощу

Вранці було похмуро, і на пляж ніхто не пішов. Покаталися на човнах, а потім просто сиділи в будиночку чи гуляли хто де.

Хтось пив, хтось грав у карти. Мені це було нецікаво. Наташа все ще кульгала.

Мені захотілося пройтися, і я покликала з собою мого хлопчика, як уже подумки його називала. Мені з ним було спокійно. Про вчорашнє ми ще одне одному не сказали й слова — про ті наші пристрасні поцілунки, дотики та ніжні слова. Ми поводилися так, наче нічого такого між нами й не було.

Але варто було нам відійти від будиночків, як ми ніжно взялися за руки. Мені хотілося тепла. «Це просто курортний роман і нічого більше», — казала я сама собі. Але це я лише намагалася заспокоїтися.

— Я так скучила за своїми синочком і донечкою, — зізналася я Сергію, коли ми удвох гуляли турбазою.

Наші всі розбіглися хто куди. А мені було цікаво із Сергієм. Хотілося якнайбільше часу провести з моїм хлопчиком: наговоритися, надивитися на нього. Здавалося, щойно ми поїдемо додому — все це закінчиться. Що в місті у нього буде своє життя, а в мене — старе. Теж своє.

А небо було сіре. Хмари. Великі чорні хмари. Десь далеко гуркотів грім. Якось так стало сумно... І раптом стало соромно, що я занадто мало думала про своїх дітей усі ці дні.

— Мені так уже хочеться їх обійняти та побачити...

Мабуть, Сергійко помітив у моєму голосі якісь жалібні нотки.

— Ходімо на КПП, Мар'яночко. Я гадаю, там обов'язково має бути міський телефон. Зателефонуєш додому, дізнаєшся, як там твої дітки, і скажеш, що в тебе все гаразд. І що заміж ти ще не вийшла.

Сергійко просто не міг, щоб мене не розсмешити.

— О! А хіба можна? — Неймовірно зраділа я.

— Спокійно, — ось він завжди цим своїм тоном заспокоює мене. — Зараз усе вирішимо. Ходімо, Мар'яночко.

Усе сталося так, як і передбачав мій казковий принц. Сьогоденного дня на КПП чергувала жінка похилого віку. Вона без зайвих слів відразу запропонувала мені зателефонувати. І виявилася такою люб'язною, що разом із Сергійком вийшла з приміщення.

Я була така щаслива знову почути своїх діток!

— Дякую тобі величезне, Сергійку! — Мене переповнювали почуття, і, не маючи сили стримуватися, я обійняла й поцілувала його просто тут, біля самого КПП.

Сергій трохи збентежився. Я взяла його за руку. Добре, що навколо нікого не було. Можна було робити що завгодно й не ховати своїх почуттів. Ми пішли собі потихеньку до будиночків. Та щойно ми відійшли від воріт, уперіщила злива.

Не випускаючи його руки, ми чимдуж поспішили сховатися під перше дерево, що трапилося на шляху.

До будиночків було далеко. Місця під кроною вистачало тільки для однієї людини, тому Сергійко, як справжній лицар і джентльмен, став під дощем.

— Ти ж увесь мокрий, — кажу я.

— Зате ти суха, — усміхається він мені. Краплі стікають по його обличчю. Волосся вологе, футболка, штани — усе просякло водою.

— Це нечесно, — говорю я.

Сергійко знизує плечима:

— Чесно чи нечесно... Головне, що ти суха, Мар'яночко. А мені не звикати. Може, я люблю дощ.

— Стань поряд, — прошу його. — Ти ж промокнеш, застудишся й захворієш. А я буду винна.

— Ой, можна подумати, — махає Сергій рукою.

Ох уже ці хлопці! Вічно там, де не треба, героїв із себе вдають.

— Ось ти зараз — точна копія мого синочка, — скрушно кажу я і без зайвих умовлянь мовчки притягую його до себе.

Сергій стоїть близько-близько. Я відчуваю його тіло. Його мокра футболка прилипла до моєї, і краплі з нього падають мені на руки.

Я міцно притискаю його до себе, боячись, що він вирветься й знову піде під дощ. Але Сергій і не думає вириватися. Він сам обіймає мене у відповідь, і так ми стоїмо. Тісно. Обійнявшись. Увесь час, поки ллє злива.

Ми стоїмо такі рідні та близькі під цим потоком води. Мені здається, що у світі немає нікого, крім нас двох. Я відчуваю ніжність до цього молодого хлопчика. Довіру. І щось таке, чому поки не можу підібрати назви.

Я взяла й розповіла Сергію все своє життя від початку до кінця. Про колишнього чоловіка. Про те, як жила ці три жахливі роки. У якому кошмарі та страху минали мої дні.

Сергійко мене не перебивав. Він уважно слухав усю мою історію.

— Ти добрий і уважний, — сказала я йому. — Тобі потрібна гарна дівчина.

— Наприклад, хто? — Запитальним поглядом він звів на мене свої сині-сині очі.

— Наприклад... — забарилася я з відповіддю.

Я не знала, що відповісти, бо подумки перебрала всіх наших дівчат. Весь наш колектив. І з подивом збагнула, що єдина, хто підійшов би Сергію, — це я.

Але це було неможливо з багатьох причин.

Навколо вирував дощ. Для мене час ніби зупинився. Давно, а може й ніколи, я не відчувала й не переживала такого. Наче з якихось дитячих чи підліткових снів прийшло все це: і ця злива, і він, і я. Наче все це вже було, але не в цьому, а в якомусь іншому житті — там, де я завжди була кохана й щаслива.

Лив дощ. Краплі — великі, холодні — падали мені на руки, а я ніби закривала, захищала від них цього хлопця, такого рідного, такого свого. Я раптом забула, що я доросла жінка, що мені вже двадцять сім і я мати. Зараз я була дівчиськом. Маленькою, щасливою-щасливою дівчинкою. Мене переповнювало щастя.

Ось так просто стояти під дощем із рідною людиною — хіба це не щастя? А дощ лив і лив. І нехай собі ллє хоч цілу вічність, аби поряд був він. Мій. Мій Сергійко.