Окуляри в золотій оправі

Після сніданку почали вирішувати, що нам роботи далі. 

- А що тут вирішувати, як ось середина літа, а така погода холодна. - Пожалілася Тоня. 

І воно дійсно була права. 

Було насправді холодно. І через це купатися ми не пішли. Небом плавали низькі сірі хмари. Дув сильний вітер.

- Таке почуття, що незабаром буде дощ. – подивилася я на небо.

- Дощ, це романтика, — посміхається мені Сергій.

Ми зараз стоїмо у чотирьох біля будиночка і думаємо, чим нам далі займатися. Учотирьох – це: Сергій, я, Наталя та Шурик.
Інші наші, хто де. Кожен шукає собі у таку негоду справу по душі. 

- Поїхали, покатаємось на човні. Я веслуватиму, — запропонував нам Шурик.

- О, поїхали, — підтримав його Сергійко. - Мар'яно, Наталко, ви з нами.

Я так і не зрозуміла, він пропонував чи наказував. Подобається, звичайно, мені цей хлопчик.

- Поїхали. Поїхали. – Перша вирішила за нас двох моя подруга.

Я мовчки розвела руками. 

Коли ми пішли на човні кататися, то я одягла на себе сарафан та купальник. А Сергій був голий до пояса. Я ще змусила його одягтися. Бо вітер був холодний, а от сонце пекуче. 

- А то згориш.

- Так. Обов'язково, "мама" Мар'яна. - Відповів мені мій хлопчик та послухав те, що я йому порадила. І це мені звісно сподобалося. Слухняний він в мене, ще й подумала я про себе. Це добре. Не будемо сваритися як будемо разом. Ой. Боже. Які думки зараз в мене. Добре що ніхто не вміє їх читати. І про що я собі думаю? Якісь вже плани будую. Стоп, Мар'яна. Стоп. Зупинись. Не поспішай. Одного разу ти вже поспішала, кажу я сама собі. 

- Треба ще хтось, щоб веслував. Нажаль Олег пішов з Вадиком на рибалку. – Зізнався Шурик. – Сашко. Пішли з нами. Покатаємо дівчат. Наталія ось та Сергій, та Мар'яна.

Сашко неквапом підійшов до нас. Він, звичайно ж, був згоден. 

- Ви тоді йдете за човном, а ми вас на понтоні зачекаємо, — одразу придумав Сергійко. - Щоб дівчаткам ноги не мочити у холодній воді.

Шурик та Сашко пригнали човен саме до причалу. А ми їх там вже чекали. Утрьох: я з Сергійком та Наталкою.
Сергій подав мені руку і я акуратно залізла в човен. Потім настала черга Наталці. Човен розгойдувався на хвилях і лівим бортом бився об причал.

- Ой, я боюся, -- зойкнула Наталка. - Я погано плаваю і якщо, що мене рятуватимете.

- Не бійся, я тебе врятую. Я плаваю добре, - заспокоїла я її.
- А хто тебе рятувати буде? - Поцікавився в мене Сергійко.
- Ти, - вмить відповіла я. Сергійко так на мене подивився великими очима. Та здається він все зрозумів. Мій розумний хлопчик, подумала я про себе.

А моя подруга тим часом повільно опустилася на вузьку дерев'яну лаву. 

Ми вже відпливли від берега досить далеко. Запливли десь на саму середину. Як раптом здійнявся сильний вітер.

- Майже, як шторм, — зауважив Сергій. 

Хлопцям проти течії було важко веслувати. Напевно, пора вже було повертатися на берег, але Шурик й Сашко щосили боролися з хвилями, які без кінця били в лівий борт. І ще цей неприємний холодний вітер. Він розкуйовдив мені все волосся. Я вирішила виправити зачіску. 

 - Ой, — ніяково поправляю я зачіску, човен несподівано смикається і мої улюблені та єдині окуляри падають у воду. 

Я навіть відреагувати ніяк не встигла, як Сергій відразу пірнає з човна за ними в річку. І в цей той час, коли таки хвилі високі та вода дуже неспокійна. 

Я так за нього злякалася. За нього, а не за свої окуляри. Вони звичайно мені дуже дорогі. Так. Там вони мають якійсь там відсоток золота. Так. Це дорогий для мене подарунок. Але я про це зовсім не думаю. Зараз холодно. І хвилювання на річці. Я й про течію встигаю подумати. І про те, що вода не така вже й тепла. І навіть встигаю уявити,  як Сергія у воді хватає судома.

- Ти дурень, Сергію! - Ледве не плачу та кричу я не стримуючи емоції, коли він простягнув мені прямо з води мої мокрі окуляри в золотій оправі. - Ти дурко, дурко! - Мені так захотілося його вдарити. Мені боляче. Чи не роби так більше. Ніколи!

Хлопчик винна дивиться на мене та абсолютно не розуміє, чим викликана моя така неадекватна агресія у його бік. Його очі ніби кажуть, що не так, якщо я врятував твої дорогоцінни окуляри. Сергійко залазить у човен і сідає поруч зі мною. Я обережно притискаю окуляри до грудей

- Ти ж сама казала, що вони золоті. Що вони для тебе дуже цінні. Що то подарунок. І ти без них дуже погано бачиш, а запасних у тебе немає, Мар'яночко. - Наче виправдовуєтся Сергійко за свій добрий вчинок.

А мені раптом дуже захотілося уткнутися і сховати  своє обличчя в нього на грудях. І від душі поплакати. Проривітись. Але тут при всіх я звичайно собі цього дозволити не можу. Я просто відвертаюся в інший бік, щоб ніхто не бачив сліз, що накопичилися. Вони виступають у мене на очах і сильний вітер здуває їх геть, мов бризки з річки.

- Ой, - тягне Наталка руку до Сергія. - Дивись. В тебе кров.

-Та, - не звертає мій хлопчик на це ніякої уваги. - То мабуть об човен вдарився. До весілля заживе, - ще й сміється мій принц, а кров з ноги добряче л'є.

- Так. - Кажу я рішуче. - Скоріше до берега. Треба швидко з цим щось робити. 

Шурик і Сашко гребують щосили. І лише ми втрьох сидимо і нічого не робимо. Я хвилююсь за свого хлопчика та його рану. Вона ще кривавить. 

- Сподіваюсь нічого страшного там не має, - кажу я. - Мені так соромно. Це все через мене. Через ті кляті окуляри. Хай вони там золоті чи діамантові, та вони не стоять того, щоб заради них так ризикувати. 

- Все буде гаразд, - посміхається Сергійка, - головне що в тебе є твої улюблені окуляри. А ногу я постійно раню. Це в нас так традиція. Кажи, Шурик. 

Так і є. - Відповідає Шурик. - Як Сергій ногу поранив то відпочинок гарний в нас буде. Це ми всі знаємо, що є така прикмета.

Я мовчу. Ці хлопчики, як діти малі. Я сердита зараз і мені вже хочеться скоріше на берег. Щоб там добре обробити рану. А все ж таки, думаю я. Він ризикнув заради мене. Якось дуже дивно бо заради мене ніхто та ніколи таке не робив. Це приємно. Я вдячна. Я дуже вдячна. Це знак того, що я для нього важлива. Ця кров, вона, як ознак того, що Сергій готовий заради мене на все. Приємно. Посміхаюсь я через силу. А ми вже майже приплили. Все добре думаю я. Все буде добре в нас обох.