6. Окуляри в золотій оправі

Після сніданку ми почали вирішувати, що нам робити далі.

— А що тут вирішувати, коли ось середина літа, а погода така холодна, — поскаржилася Тоня.

І вона справді мала рацію.

Надворі й справді було холодно, тому купатися ми не пішли. Небом плавали низькі сірі хмари, дув сильний вітер.

— Таке відчуття, що незабаром піде дощ, — мовила я, подивившись на небо.

— Дощ — це романтика, — усміхнувся мені Сергій.

Ми зараз стоїмо вчотирьох біля будиночка й думаємо, чим зайнятися далі. Учотирьох — це Сергій, я, Наталя та Шурик. Інші наші — хто де. Кожен у таку негоду шукає собі справу до душі.

— Поїхали покатаємося на човні. Я веслуватиму, — запропонував Шурик.

— О, поїхали, — підтримав його Сергійко. — Мар'яно, Наталко, ви з нами!

Я так і не зрозуміла, пропонував він чи наказував. Але цей хлопець мені, звісно, подобається.

— Поїхали, поїхали! — першою вирішила за нас двох моя подруга.

Я лише мовчки розвела руками.

Коли ми пішли кататися на човні, я вдягла сарафан та купальник. А Сергій був голий до пояса. Я змусила його одягтися, бо вітер був холодний, хоч сонце й пекуче.

— А то згориш!

— Так, обов'язково, «мамо» Мар'яно, — відповів мій хлопець і послухався моєї поради. І це мені, звісно, сподобалося. «Слухняний він у мене», — подумала я про себе. Це добре, не будемо сваритися, коли будемо разом. Ой, Боже, які думки спадають мені на зараз! Добре, що ніхто не вміє їх читати. Про що це я думала? Якісь плани вже будую... Стоп, Мар'яно! Стоп! Зупинись, не поспішай. Одного разу ти вже поспішила, кажу я сама собі.

— Треба ще когось, хто б веслував. На жаль, Олег пішов із Вадиком на рибалку, — зізнався Шурик. — Сашку! Ходи з нами, покатаємо дівчат. Ось Наталя, Сергій та Мар'яна.

Сашко неквапливо підійшов до нас. Він, звісно ж, був згоден.

— Ви тоді йдіть по човен, а ми вас на понтоні зачекаємо, — одразу придумав Сергійко. — Щоб дівчатка ноги в холодній воді не мочили.

Шурик із Сашком пригнали човен просто до причалу. А ми вже чекали на них утрьох: я, Сергійко та Наталка. Сергій подав мені руку, і я обережно залізла в човен. Потім настала черга Наталки. Човен розгойдувався на хвилях і лівим бортом бився об причал.

— Ой, я боюся! — зойкнула Наталка. — Я погано плаваю... Якщо що, ви мене рятуватимете!

— Не бійся, я тебе врятую. Я добре плаваю, — заспокоїла я її.

— А хто тебе рятуватиме? — поцікавився в мене Сергійко.

— Ти, — миттєво відповіла я.

Сергійко подивився на мене здивованими великими очима. Та, здається, він усе зрозумів. «Мій розумний хлопчик», — подумала я про себе.

Моя подруга тим часом повільно опустилася на вузьку дерев'яну лаву.

Ми відпливли від берега вже досить далеко, запливли десь на саму середину, як раптом здійнявся сильний вітер.

— Майже як шторм, — зауважив Сергій.

Хлопцям проти течії було важко веслувати. Напевно, час було повертатися на берег, але Шурик із Сашком щосили боролися з хвилями, які безперестанку били в лівий борт. І ще цей неприємний холодний вітер... Він розкуйовдив мені все волосся. Я вирішила поправити зачіску.

— Ой! — ніяково скрикнула я.

Човен несподівано смикнувся, і мої улюблені й єдині окуляри впали у воду.

Я навіть відреагувати не встигла, як Сергій одразу пірнув із човна за ними в річку. І це в той час, коли хвилі такі високі, а вода дуже неспокійна!

Я так за нього злякалася! За нього, а не за свої окуляри. Вони мені, звісно, дуже дорогі: там є якийсь відсоток золота, це цінний для мене подарунок... Але я про це зовсім не думала. Зараз холодно, на річці хвилювання... Я й про течію встигаю подумати, і про те, що вода не така вже й тепла. І навіть уявляю, як Сергія у воді хапає судома.

— Ти дурень, Сергію! — ледь не плачучи й не стримуючи емоцій, закричала я, коли він простягнув мені просто з води мої мокрі окуляри в золотій оправі. — Ти дурко, дурко! — Мені так захотілося його вдарити. Мені боляче! — Не роби так більше! Ніколи!

Хлопець винувато дивиться на мене й абсолютно не розуміє, чим викликана моя така неадекватна агресія в його бік. Його очі ніби кажуть: «Що не так? Я ж урятував твої дорогоцінні окуляри...» Сергійко залазить у човен і сідає поруч зі мною. Я обережно притискаю окуляри до грудей.

— Ти ж сама казала, що вони золоті. Що вони для тебе дуже цінні, що це подарунок. І ти без них дуже погано бачиш, а запасних у тебе немає, Мар'яночко, — наче виправдовується Сергійко за свій добрий вчинок.

А мені раптом так захотілося уткнутися обличчям йому в груди й від душі поплакати, проридатися... Але тут, при всіх, я собі цього дозволити, звісно, не можу. Я просто відвертаюся в інший бік, щоб ніхто не бачив сліз, які набігли на очі. Сильний вітер здуває їх геть, мов бризки з річки.

— Ой, — простягає Наталка руку до Сергія. — Дивись, у тебе кров!

— Та-а, — не звертає мій хлопчик на це жодної уваги. — Це, мабуть, об човен ударився. До весілля заживе! — ще й сміється мій принц, а кров із ноги ллється добряче.

— Так! — кажу я рішуче. — Швидше до берега! Треба негайно з цим щось робити!

Шурик із Сашком гребуть щосили. І лише ми втрьох сидимо й нічого не робимо. Я хвилююся за свого хлопця та його рану. Вона все ще кровоточить.

— Сподіваюся, нічого страшного там немає, — кажу я. — Мені так соромно... Це все через мене! Через ті кляті окуляри! Хай вони там золоті чи діамантові, але вони не варті того, щоб заради них так ризикувати.

— Усе буде гаразд, — усміхається Сергійко. — Головне, що в тебе є твої улюблені окуляри. А ногу я постійно раню. Це в нас така традиція. Скажи, Шурику?

— Так і є, — відповідає Шурик. — Як Сергій ногу поранить, то відпочинок у нас буде гарним. Ми всі знаємо, що є така прикмета.

Я мовчу. Ці хлопці — як діти малі! Я сердита й хочу якнайшвидше на берег, щоб добре обробити рану. А все ж таки, думається мені, він ризикнув заради мене. Це якось дуже дивно, бо заради мене ніхто й ніколи такого не робив. Це приємно. Я вдячна, дуже вдячна. Це знак того, що я для нього важлива. Ця кров — вона як ознака того, що Сергій готовий заради мене на все. Приємно... Посміхаюся я через силу. А ми вже майже припливли. «Усе добре, — думаю я. — Усе буде добре в нас обох».