4. Ніч з ароматом троянд

Я відчайдушна боягузка, але чомусь разом із Сергійком почувалася в повній безпеці.

Я не знаю, чи було йому так само страшно, як мені, коли ми проходили повз темні й мовчазні турбази, але вигляду він принаймні не подавав. Ми йшли собі й йшли. Вперед та прямо. Це було трохи страшно, але й романтично і дуже цікаво. Взагалі все це було так дивовижно! Я, доросла пані, мама двох діточок, мандрую зараз там, де нам, напевно, і бути не можна. Отакої.

— Тут усі турбази тихі, маленькі й спокійні, — пояснив мені Сергійко. — Здебільшого тут у вихідні ажіотаж.

А я подумки відзначила це слово — «ажіотаж».

Начитаний, мабуть, хлопчик. Це мені до душі. Бо я сама дуже люблю читати книжки. І, звісно ж, мені подобаються люди, які теж читають, а не дивляться весь вільний час телевізор. Але треба перевірити.

— У нас на роботі всі ніби збожеволіли на цих серіалах. Тільки й розмов, що про «Санта-Барбару», «Просто Марію», «Елен і хлопці». Що ще там? — почала згадувати я, та більше нічого не згадала, бо й справді була не в курсі всього цього «милу». — Ось як починається наступна серія — будь-яка — то все, усі одразу біжать до телевізора. Добре, що хоч клієнти теж цими серіалами захоплені та нікому з дівчат зауважень не роблять. Розставлять стільці й дивляться всі разом. Дехто навіть плаче. Я нічого, звісно, дівчатам не кажу, бо вони в мене хороші. Та мені більше подобається читати книжки, — зізналася я своєму юному супутнику.

— Я можу собі це уявити, — підтримав мене хлопчик. — Я теж більше люблю книжки. Краще гарну книжку почитати, ніж дивитися без кінця телевізор. Чи, наприклад, із друзями поспілкуватися. А щодо серіалів, то я цієї «Санта-Барбари» жодної серії навіть не бачив і не маю такого бажання, якщо чесно. От дійсно, краще гарну книжку почитати. Це ти правильно кажеш, Мар’яночко.

Ах... І знову ця його «Мар’яночка». Мене наче хтось по серцю чимось приємним гладить. Так одразу на душі тепло-тепло стає. Наче я знов маленька дівчинка, а він — мій улюблений татко.

— А тобі особисто які серіали подобаються, Сергійку? — продовжую я його розпитувати, поки ми йдемо собі тихесенько темними турбазами.

— Я дивився «Просто Марію». Але не всі серії. Взагалі-то, єдиний серіал, який я постійно дивлюся, — це про «Елен». О! — зрадів хлопчик. — Гарна ідея! У нас буде своє кіно: «Мар’яна та компанія».

— Мені це подобається. І про що ж воно буде, те твоє кіно, Сергійку? — з посмішкою питаю я.

— Не знаю, я ще не вигадав. Мабуть, про таку прекрасну дівчину, як ти, Мар’яночко.

І так мені стало приємно від цих слів! Так добре... Мені подобається, що він такий: що думає, те й каже. Бо я й сама така, люблю відкритих та чесних. І наче хлопчик такий порядний: не лізе, не намагається звабити. Невже я йому дійсно подобаюся як людина? Як жінка? Я ж для нього застара? Чи маю я право користуватися тим, що він так гарно до мене ставиться? Думки, думки... Що з вами робити? Хоч на мить, на день я можу ні про що не думати? Нічого не ускладнювати, а просто жити — як усі поруч зі мною живуть?

А ми все йшли й йшли. Темрява. Тиша. Паркани. Дерева. Кущі.

— Йдемо до самого краю, — вирішую я.

І Сергій сприймає це так, ніби так і треба.

Усюди, де ми йдемо, тихо й темно. Навіть світло не горіло у вікнах. Корпуси, будиночки, знову корпуси... Чим далі ми віддалялися, тим менше було чути музику, сміх і крики нашої веселої компанії.

— Ти не змерзла? — запитав мене Сергій.

Він, напевно, помітив, що я вся тремчу від холоду: вночі тут прохолодно. І хлопчик, не дочекавшись моєї відповіді, мовчки стягнув із себе теплу спортивну кофту й простягнув її мені:

— Накинь, Мар’яно, холодно тут уночі.

— У мене із собою повна сумка речей! І чого там тільки немає: трусики, шкарпетки, крем від засмаги, крем від комарів, шампунь, гребінець, крем для обличчя, рушники, бейсболка, футболки, майка, топік, шорти, купальник, спідниця, сарафан, халат, куртка, сорочка, штани, шльопанці...

— Це все, звісно, чудово, Мар’яночко, — слушно зауважив Сергій, — але ти ж не будеш зараз заради однієї куртки спеціально повертатися до нас на турбазу? Тим більше ми далеко відійшли. Так що ходи поки в моїй.

Відмовлятися я не стала: вночі справді стало прохолодно.

— Від річки тягне свіжістю, а ти в одній футболці, — пояснив Сергій, немов виправдовувався чи соромився.

Навколо темно, і через мій поганий зір важко розгледіти його обличчя. Та я точно вже могла сказати, який у нього зараз вираз: добрий і сором’язливий, промайнуло в голові.

— Поталанило твоїй дівчині!

Сергій усміхнувся:

— Як знайду, обов’язково передам їй твої слова, Мар’яно.

Було чути, що йому приємно й весело від моїх слів.

— Розкажи про себе. Мені все цікаво, — звернувся до мене Сергійко.

— Про себе? Не знаю... Я мама, напевно, це найголовніше. А так — не п’ю, не курю, люблю читати книжки. А все інше, Сергійку, ти вже, напевно, знаєш. Терпіти не можу п’яних, є на це свої особисті причини. У мене дівчинка Марічка, їй сім років, та хлопчик Юрко, йому п’ять. Розлучена. Овен, день народження — шістнадцятого квітня. Звичайна я, звичайна жінка. І я ніяка не королева.

Я більше не знала, що про себе ще розповісти. Та щоб не мовчати, почала казати Сергію про наших дівчат:

— Крім мене, дітки є ще в Юлі — у неї синочок. У Насті дівчинка, і у Тонечки теж дівчинка. Інші поки без діток. Ми вчотирьох — мами-одиначки.

Я не хотіла, щоб мене хтось жалів, просто сказала це для загальної інформації. Мабуть, Сергій так мене й зрозумів, бо нічого не відповів, а я за це була йому в цю хвилину дуже вдячна. Не люблю, коли жаліють.

— Що стосується решти, — продовжувала я, — то про Наталю ти, звісно ж, у курсі. Їй вісімнадцять, вона в нас барменка. Весела й гарна дівчинка, наша душа та наша пісня. Тетяна та Яна, як ти знаєш, у нас офіціантки. Настя — бухгалтер, Юля — адміністратор, серйозна така дівчина. Віка — менеджер, а Світлана й Тоня — кухарки. А про характери? Я ось, наприклад, м’яка й спокійна, якщо мене не чіпати. Кричати я не люблю й не вмію. Найстарша, як ти знаєш, у нас Яна, потім я — ми зовсім уже старенькі. Тетянці — вісімнадцять, Вікторії — двадцять два, Світлані та Тоні — їм обом по двадцять чотири роки. Насті у нас двадцять два, а Олі, здається, двадцять п'ять. А вашим хлопцям скільки років? Чим вони займаються? — своєю чергою поцікавилася я. — До речі, Тоня у нас тиха дівчинка, а Світлана, навпаки, вогонь. Тому вони й уживаються на кухні разом. Мабуть, і в житті так треба, щоб була рівновага — у сімейному, я маю на увазі. У нас усі дівчата хороші, — почала я пояснювати Сергію про наш дівчачий колектив. — Ось Тоня — вона спокійна, гарна дівчина, кухар-кулінар. Так що якщо твій друг Сашко з нею одружиться, то йому дуже з нею пощастить. Тиха, домашня, не те що я, — гаряче зізналася я Сергію у своїх недоліках. — З мене ще та господиня: я весь час на роботі, вранці пішла — увечері прийшла, діток своїх лише у вихідні бачу. Ґаздиня з мене не дуже.