Ніч з ароматом троянд

Я відчайдушна боягузка, але чомусь разом із Сергійком почувала себе в повній безпеці.
Я не знаю, чи було йому так само страшно, як мені, коли ми проходили темними та мовчазними турбазами. Але виду він принаймні не подавав. Ми йшли собі та й йшли. Вперед. Та прямо. Це було трохи страшно, але й романтично і дуже мені цікаво. Взагалі все це було так дивовижно. Я, доросла пані, мама двух діточок, мандрую зараз там де напевно нам не можно бути. Отакої. 

- Тут усі турбази тихі, маленькі та спокійні. - Пояснив мені Сергійко. -  Здебільшого тут у вихідні ажіотаж.

А я подумки відзначила це слово "ажіотаж".
Начитаний мабуть хлопчик. Це мені до душі. Бо я сама дуже люблю читати книжки. І звісно, що мені подобаються люди, які теж читають, а не дивляться весь вільний час телевізор. Але треба перевірити. 

- У нас на роботі всі ніби збожеволіли на цих серіалах. Тільки й розмов то про "Санта-Барбару", то про "Просто Марію", "Елен та хлопці". Що ще там? - Почала згадувати я, та більше нічого не згадала, бо дійсно була не в курсі усього цього"мила". -  Ось, як починається наступна серія. Будь-яка. То все. Усі одразу біжать до телевізора. Добре, що хоч клієнти теж цими серіалами захоплені та нікому з дівчаток зауважень не роблять. Розтавлять стільці і дивляться усі разом. Де хто навіть плаче. Я нічого звісно дівчаткам не кажу. Бо вони в мене хороші. Та мені більше подобається читати книжки. -  Зізналася я свому юному супутнику.

- Я можу собі це уявити, — підтримує мене хлопчик. - Я теж більше люблю книжки. Краще гарну книжку почитати чим дивитися без кінця телевізор. Чи наприклад з друзями поспілкуватися. А що до серіалів, то я цієї "Санта-Барбари" жодної серії навіть не бачив і не маю такого бажання, якщо чесно. От дійсно краще гарну книжку почитати. Це ти вірно кажеш, Мар'яночка. 

Ах. І знову ця його "Мар'яночка". Мене наче хтось по серцю чимось приємним гладить. Так відразу на душі тепло-тепло стає. Наче я знов маленька дівчинка. А він мій улюблений татко. 

- А тобі особисто, які серіали подобаються, Сергійко? - Продовжаю я його питати поки ми йдемо собі тихесенько по темним турбазам.

- Я дивився "Просто Марію" . Але не всі серії. Взагалі то единий серіал то про "Елен" якій я постійно дивлюся. О! - Радіє хлопчик. - Гарна ідея. В нас буде своє кіно. "Мар'яна та компанія". 

- Мені це подобається. І про що воно буде те твоє кіно, Сергійко? - З посмішкою питаю я.

– Не знаю. Я ще не вигадав. Мабуть, про таку прекрасну дівчину, як ти, Мар'яночка. 

І так мені стало приємно від цих слів. Так добре. Мені подобається, що він такий. Що й думає то й каже. Бо я сама така. Люблю відкритих та чесних. І наче хлопчик такий порядний. Не лізе. Не намагайтеся звабити. Невже я йому дійсно подобаюсь, як людина? Як жінка? Я ж для нього застара? Чи маю я право користуватися тим, що він так гарно до мене ставиться? Думки. Думки. Що з вами робити. Хоч на мить, на день я можу ні про що не думати. Нічого не ускладнювати. Просто жити. Як усі поруч зі мною живуть. 

А ми все йшли і йшли. Темнота. Тиша. Паркани. Дерева. Кущі. 

- Йдемо до самого краю, - вирішую я. І Сергій приймає це, як наче так і треба. 

Всюди де ми йдемо тихо. Тихо та темно. Навіть світло не горіло у вікнах. Корпуси. Будиночки. Знову корпуси. Чим далі ми віддалялися, тим менше було чути музику, сміх і крики нашої веселої  компанії.

- Ти не змерзла? - Запитав мене Сергій.

Він напевно помітив, що я вся тремчу від холоду. Вночі тут прохолодно.
І хлопчик не дочекавшись моєї відповіді, мовчки стягнув із себе теплу спортивну кофту і простяг її мені.

- Накинь, Мар'яна, холодно тут вночі. 

- У мене із собою повна сумка речей. І чого там тільки немає: трусики, шкарпетки, крем від засмаги, крем від комарів, шампунь, гребінець, крем для обличчя, рушники, бейсболка, футболки, майка, топік, шорти, купальник, спідниця, сарафан, халат, куртка, сорочка, штани, шльопанці.

- Це все звичайно чудово, Мар'яночка. - Резонно помітив мені Сергій, — але ти ж не будеш зараз заради однієї куртки спеціально повертатися до нас на турбазу? Тим більше ми далеко відійшли. Так що ходи поки що в моїй.

Відмовлятися я не стала. Вночі справді стало прохолодно.

- Від річки тягне свіжістю, а ти в одній футболці, — пояснив Сергій, немов виправдовувався чи соромився мене. 

Навколо темно. І за мого поганого зору важко розглянути його обличчя. Та я точно вже могла сказати, який у нього зараз вираз. Добрий і сором'язливий, промайнуло в голові.

- Поталанило твоїй дівчині.
Сергій посміхнувся.

- Я як знайду, обов'язково передам їй твої слова, Мар'яна.
Було чути, що йому приємно та весело від моїх слів. 

- Розкажи про себе. Мені все ціково, - звертається до мене Сергійка. 

- Про себе? Не знаю. Я мама. Напевно, це найголовніше. А так. Не п'ю, не курю, люблю читати книжки. А все інше, Сергійко, ти вже напевно знаєш. Терпіти не можу п'яних. Є на це свої особисті причини. У мене дівчинка Марічка, їй сім років та хлопчик, Юрко. Йому п'ять років. Розлучена я. Овен. День народження шістнадцятого квітня. Звичайна я. Звичайна жінка. І я ніяка не королева.

Я більше не знаю, що про себе ще розповідти. Та щоб не мовчати, кажу Сергію про наших дівчат.

- Крім мене, — почала я свою розповідь, — дітки є ще в Юлі. У неї синочок. У Насті дівчинка. І у Тонечки теж дівчинка. Інші поки що без діток. Ми вчотирьох мами-одиначки.

Я не хотіла, щоб мене хтось жалів. Просто сказала так для загальної інформації. Мабуть, Сергій так мене і зрозумів. Бо нічого не відповів, а я за це була йому в цю хвилину дуже вдячна. Не люблю, коли жаліють.

- Що стосується решти, — продовжувала я, — то про Наталію ти звичайно ж напевно в курсі. Їй вісімнадцять. Вона у нас барменка. Весела і гарна дівчинка. Наша душа та наша пісня. Тетяна та Яна, як ти знаєш у нас офіціантки. Настя – бухгалтер
Юля, адміністратор, серйозна така дівчина.
Віка – менеджер. А Світлана і Тоня кухарі.
А про характери? Я ось, наприклад м'яка та спокійна. Якщо мене не чіпати. Кричати я не люблю і не вмію. Найстарша, як ти знаєш у нас Яна. Потім я – ми зовсім уже старенькі. Тетянці – вісімнадцять. Вікторії – двадцять два. Світлані та Тоні, їм обом по двадцять чотири роки. Насті у нас двадцять два. А Олі здається двадцять п'ять. А вашим хлопчикам скільки років? Чим вони займаються? – своєю чергою поцікавилася я.
- До речі, Тоня у нас тиха дівчинка, а Світлана навпаки вогонь. Тому вони вживаються на кухні разом. Мабуть, і в житті так треба, щоби була рівновага. У сімейній я маю на увазі.