3. Дами запрошують кавалерів

На майданчик перед будиночком винесли великий японський двокасетний магнітофон.

— Ти танцюєш? — підійшов до мене Сашко.

Я заперечно похитала головою, тому що якраз у цей момент, вибачте, їла салат зі свіжих томатів та огірків.

Хлопці й дівчата майже всі пішли танцювати — просто перед будиночками, на доріжці між будівлями та столами. Якраз і світло падало з вікон, тож усі добре бачили й розрізняли одне одного. П'яних практично не було. Мене особисто це тільки тішило. Усі були веселі.

Побачивши, що я залишилася одна, до мене підсів Сергій. Хлопець не чіплявся, не кликав танцювати чи, як дехто тут мені казав, «пройти в номери».

— А чи не занадто голосно грає музика? Уже пізно, люди відпочивають. У когось і дітки маленькі, — запитала я в Сергія, хвилюючись за інших. Я інакше не могла. Завжди така, скільки пам'ятаю себе.

— Це турбаза, — він знову мені всміхнувся й подивився просто в очі.

І я, хоч і була в окулярах, від цього його погляду захотіла негайно їх зняти й вп'ястися в його губи довгим, пристрасним поцілунком. Не знаю, що це зі мною. Я ж майже не пила. Краплю вина? Від неї не сп'янієш. Не розумію, що відбувається. Мені так хотілося притиснути його зараз до своїх грудей... Я машинально поправила чубчик, облизала губи, провела долонею по його щоці. А він, ніби йому все одно, продовжував щось пояснювати, наче й не розумів, чого я від нього хочу.

— Тут таке постійно. І завжди майже до ранку. Сьогодні п'ятниця, — говорив далі Сергійко, — людей майже немає. Бачила, як мало народу було в автобусі? Здебільшого всі в корпусі оселилися, тільки нам дали будиночки. А до корпусу далеко від нас. Тож можеш не хвилюватися, Мар'яночко.

Мені вже байдуже було і до гучної музики, і до чийогось сну. Хотілося обіймати цього хлопця, цілуватися з ним усю ніч до самого ранку. Який він ще хлопчик! Нічого не розуміє, жодних моїх натяків. Я тільки хотіла присунутися до Сергія ще ближче, як його покликали.

— Сергію, давай ще касет! — кричав йому з ґанку Євген. — Щось веселіше!

Сергій миттєво схопився й побіг до свого товариша. А я знову залишилася сама й ні з чим.

Сергій виніс із будиночка цілу купу касет. Щоб не залишатися наодинці, я підійшла ближче.

— Що в тебе є? — поцікавилася в нього Віка.

— У нас є все! — гордо відповів їй Сергій. — Що тебе конкретно цікавить? У нас є... — і він почав перераховувати назви наймодніших гуртів цього року: — Ace of Base, Army of Lovers, Scorpions, Savage, Dr. Alban...

— А Mylène Farmer у вас є? — втрутилася в розмову я.

— Уперше чую, — здивувався Сергій.

— Я зараз принесу! — Віка швидко метнулася до нашого будиночка й за хвилину винесла касету.

— Послухай обов'язково. Це дуже гарно, — порадила я, бо сама була від цієї музики без тями й мені було цікаво, чи збігаються наші смаки. — Не сподобається — поставиш щось інше.

Сергій слухав, стоячи біля магнітофона хвилин п'ять.

— Круто! — спустився він сходами до нас із Вікою. — Офігенно. Нехай грає.

Я була рада, що йому теж сподобалося. «Значить, щось спільне в нас усе-таки є», — усміхнулася я сама до себе.

Повернулася за столик і сіла поряд із Наталкою.

— Танцюєш? — підійшов до мене той неприємний тип, Андрій «Баобаб».

Я думала, вони вже зі своїм другом поїхали, але, виявляється, десь тинялися, а тепер, почувши музику, повернулися назад.

— Ні! — резко й коротко відповіла я і, взявши Наталку під руку (їй ще боляче було наступати на ліву ногу), відійшла вбік, у тінь. Як я пояснила Наталці — щоб менше до нас чіплялися всілякі пройдисвіти.

— Такі, як отой Андрій та його товариш «Пірат» — справжні баобаби. Наче їх треба пристрілювати ще в дитинстві, — сказала я Наталці, аж закипаючи від злості.

— Мені не хочеться ні з ким танцювати, — зізналася я подрузі. — Усі випили, їм весело. Одна я, по-моєму, твереза й нудна. Я — мама, доросла жінка, і якось, напевно, не личить мені тут разом з усіма витанцьовувати.

Наталя тільки хотіла щось заперечити, та ми почули з іншого боку кущів чоловічі голоси.

— Вона якийсь сухар, ця Мар'яна, — сказав про мене Андрій своєму другові «Пірату».

Вони підійшли до кущів з іншого боку й у темряві не помітили, що тут хтось є. Мені було зовсім не прикро це чути, навіть кумедно. І я була дуже вдячна Сергію за те, що він позбавив мене таких «кавалерів».

— Будемо їхати чи ще потусуємося? — запитав Андрія «Пірат».

— Почекаємо поки що. Може, вони тут усі переп'ються, і ми ще цю Мар'яну з собою відвеземо.

Оце мені вже зовсім не сподобалося. Я приклала палець до губ, показуючи Наталці, щоб вона поки що помовчала. Мені було цікаво, що вони вигадають далі.

— Та в неї тут купа захисників. Ти ж бачив, — здається, це був голос «Пірата».

— Вони всі зараз зайняті своїми дівчатами. Скоро їм буде вже не до Мар'яни, тож можна буде спокійно відвезти її звідси, поки ніхто не бачить. Коли всі зайняті танцями — це найзручніший момент.

— От гидота яка! — прошепотіла мені на вухо Наталка. — Ходімо скажемо Сергію, Мар'яно!

— Почекай-но, — притримала я її за руку. — Вони ще щось там обговорюють.

— Ми домовилися... — Андрій сказав якесь ім'я, але я його не розчула, — щоб він із нею пройшов до воріт, а там ми на них чекатимемо.

«Пірат» на це засміявся неприємним, огидним сміхом, і вони кудись пішли.

— Нікому нічого не казатимемо. Бракувало ще, щоб через мене Сергійко з ними побився. — Я чомусь була впевнена на сто відсотків, що цей хлопець обов'язково за мене заступиться. — Просто будемо поряд з усіма, і ні з ким нікуди я сьогодні вночі не піду. Я так вирішила.

— Добре. Як скажеш, Мар'яно. Я буду біля тебе весь час, — відповіла Наталка, і ми пішли на світло, ближче до наших.

А там танці в розпалі. Вадик танцює лише з Тетяною. Він такий високий-високий, а Танюша найменша серед нас усіх. Контрастно. Це так само, якби я із Сергійком танцювала — він теж нижчий за мене на зріст.

Валера кружляє Яну. Прямо-таки щасливі, як наречений та наречена. Валера весь вечір танцював лише з Яною. Вони ніби приклеїлися один до одного, ні на крок не відходили: то стояли тісно притиснувшись, то танцювали повільні танці, ніжно обіймаючись.