Після першої та другої

Зараз розповім про наші будиночки та турбазу. 

​​​​​​Ввечері з міста їхав спеціальний великий автобус, якій мав узяти усіх, хто мав путівки та довезти їх до турбази. Там окрім нашої компанії були ще різного віку люди. Сім'ї з діточками, якісь закохані парочки. Усього нас пасажирів було, мабуть з п'ятдесят. Але сама велика компанія то звісно була саме наша. І сама шумна та весела. Тільки нас і було чутно в автобусі. Точніше наших хлопців. Вони майже усі голосно розмовляли та сміялися на весь автобус. Я ще й подумала, Боже, з ким я їду. Якісь дитячий садочок. Всі такі молоді. Такі юнаки ще. Хоч би одна серед них була доросла людина
Автобус на якому ми їхали, зупинився біля якіхось зелених воріт. Водій швидко нас вивантажив, миттево розвернувся і поїхав собі назад у місто, а ми усі залишилися прямо посеред поля.

Та відразу якійсь звичайний чоловік відчинив нам ворота 
і ми всі разом, хлопці та дівчатка, та інші пасажири пішли собі прямо, асфальтованою доріжкою до головного корпусу. Хлопці попереду, дівчатка за ними. Це ми поки не були ще один з одним знайомі. Та хочу зауважити, що хлопці допомогли нам нести наші речі. Сергій наприклад допомагав Наталці, а мої речі ніс якійсь красивий зеленоокий блондин.

Навколо нас старі дерева та густі кущі. Все таке занедбане, аж жах. Я ще подумала, куди це я попала. Як у фільмі страшному. А потім раз і така краса перед очима. Квіти різні ростуть по клумбах, кущі різнокольорових троянд. Асфальт. Трава зеленіє. Лавки дерев'яні. Ліхтарі. Цівілізація. 

От би я звичайно хотіла там жити. Триповерховий невеличкий корпус був прямо перед нашими очима. Дуже мені він сподобався. Оце я розумію! Балкони на кожному поверсі. І вікна прямо на річку виходять. Кімнатки на кількох людей. Оце я розумію - шикарний відпочинок.
Я говорю дівчаткам своїм:

— Ото було б чудово, якби нас тут оселили.

І всі, звичайно, зі мною погодилися. 

Стоїмо, чекаємо на хлопчиків. Вони пішли дізнаватися про приміщення чи то до директора, чи то до його заступниці. 

- Будемо жити в будиночках, — сказав нам хтось із хлопців, коли вони постали перед нами.

– Нас дуже велика компанія. - Почав пояснювати нам Сергій. - А тут у корпусі в основному з дітками живуть або люди похилого віку, тому нам дали будиночки в найдальшому кутку турбази. Бояться що ми будемо іншим заважати. 

- Оце вони вірно роблять, - почав сміятися хлопець на ім'я Віталя. - Обов'язково будемо заважати.

Я ще й подумала, куди це я влізла. Та чого вже жаліти. Треба йти. 

І ми пішли усі разом шукати свої будиночки. Територія турбази велика. Дерева довкола, ростуть кущі. Бузок та жасмин. Тут, напевно, навесні добре, коли вони всі цвітуть. А зараз вже середина літа. І ось ми йдемо бетонною доріжкою. У руках у кожного по дві сумки. Одна з речами, а інша з їжею. Кожен набрав із дому все, що міг.

Нам на усіх дісталося два будиночки. Двоповерхові. По п'ять ліжок на кожному поверсі. Будиночки такі, схожі, як хатинки. Хатинки на курячих ніжках. Ні, скоріше на якісь індіанські. Я ще подумала про себе, якісь це справжні вігвами. Усередині там особливої ​​розкоші не було. Ліжка, тумбочки, стіл, пару стільців. Постіль і щось там ще з посуду.

А перед будиночками через дорогу стояли два великі довгі столи. Ось саме за ними ми зараз і відзначали наш приїзд. І заразом знайомилися між собою.

Було темно вже, коли ми нарешті сіли за стіл. Я сиділа спиною до річки. Ну, тобто не просто біля річки. Від наших будиночків ще спускатиметься хвилин десять. Поруч зі мною зліва сиділа Яна. А справа Наталочка. А навпроти Валера та Віталя. Віталя, це той самий хлопчик, який коли ми з Сергієм поверталися з річки, здивував мене дуже дивним питанням.

Ось ми йдемо такі із Сергійкою. Поряд. Бовтаємо мило. І перший, кого ми зустріли був Віталька.

– Ви вже цілувалися? – Поцікавився він у нас, як ні в чому не бувало.

Я звичайно спочатку трохи здивувалася. Дивлюся Сергій сміється.

- Я ж тобі казав, — торкнув він мене за руку, ніби даючи зрозуміти, що це просто такий невинний жарт. Так заведено. У чоловіків.

- Звісно. І не тільки, — на повному серйозно відповіла, я поправляючи окуляри. Я завжди так роблю, коли трохи нервую.

Тепер настала черга дивуватися Віталію.
Він залишився стояти на місці, а Сергій проводив мене прямо до кімнати. Бо в нього були всі мої речі в руках.

Поки я переодяглася і привела себе до ладу вже остаточно стемніло. Я хотіла одягнути шорти, але Наталка мене відмовила. З ногою на щастя, у неї нічого серйозного не було.

- Тоді одягну джинси, кросівки та футболку. - Сказала я своїй подрузі. Намастила руки до плечей кремом від комарів. Причесалася. Підфарбувала зовсім трішки губи та очі. І ми пішли з усіма дівчатами відзначати наш приїзд.

Прискіпливим поглядом, за звичкою, я окинула все, що було на двох столах. Я все таки директорка. Головна у нашому кафе. То ж маю досвід, як треба робити свята.

Вся їжа була та, що кожен узяв із дому. Це правильно, що таке все готове вирішили одразу поїсти. Консерви, тушковане м'ясо, макарони, крупи — воно і до завтра може полежати. А ось таке все варене, смажене, печене, треба було відразу з'їсти, поки воно не стало непридатним.

На столах у глибоких тарілках лежали варені не чищені яйця, котлети, смажене м'ясо, курка прямо у фользі, сосиски, вже заздалегідь нарізана ковбаса, салат зі свіжих помідорів та огірків, навіть зелену цибулю та сіль окремо покласти не забули.

Все це зараз було якраз. Усі мали свої ложки. Але, на мою думку, вони були тут абсолютно ні до чого. Тарілок все одно на всіх не вистачало. Дівчата - молодці. Все акуратно порізали та розклали

- Як у найкращих будинках Лондона та Парижа, — зауважив із цього приводу Євген, позитивно налаштований блондин, якій постійно з усього сміявся.

Окрім їжі на столах уже стояла горілка. Пляшок п'ять, не менше та стільки ж вина. А ще пиво. І у всіх поруч стояли кухлі та звичайні склянки. Мені особисто склянка була ні до чого. Я не п'ю. Категорично. Ну, може, п'ять крапель вина за компанію і то не сьогодні, це точно.