2. Після першої та другої

Зараз розповім про наші будиночки та турбазу.

Ввечері з міста їхав спеціальний великий автобус, який мав узяти всіх із путівками та довезти до турбази. Там, окрім нашої компанії, були ще люди різного віку: сім'ї з діточками, якісь закохані парочки. Усього пасажирів було, мабуть, з п'ятдесят. Але найбільша компанія — це, звісно, наша. І найшумніша та найвеселіша! Тільки нас і було чутно в автобусі. Точніше — наших хлопців. Майже всі вони голосно розмовляли та сміялися на весь салон. Я ще подумала: «Боже, з ким я їду? Якийсь дитячий садок! Усі такі молоді, ще зовсім юнаки. Хоч би один серед них був дорослою людиною...»

Автобус зупинився біля якихось зелених воріт. Водій швидко нас вивантажив, миттєво розвернувся і поїхав собі назад у місто, а ми всі залишилися просто посеред поля.

Та відразу якийсь звичайний чоловік відчинив нам ворота, і ми всі разом — хлопці, дівчата та інші пасажири — пішли прямо асфальтованою доріжкою до головного корпусу. Хлопці попереду, дівчата за ними. Це ми поки ще не були знайомі між собою. Та хочу зауважити, що хлопці допомогли нам нести речі. Сергій, наприклад, допомагав Наталці, а мої сумки ніс якийсь красивий зеленоокий блондин.

Навколо нас — старі дерева та густі кущі. Усе таке занедбане, аж жах! Я ще подумала: куди це я потрапила? Наче у страшному фільмі! А потім — раз, і така краса перед очима! Квіти різні ростуть на клумбах, кущі різнокольорових троянд. Асфальт, трава зеленіє, дерев'яні лавки, ліхтарі... Цивілізація!

От де б я хотіла жити! Триповерховий невеличкий корпус стояв просто перед нами. Дуже він мені сподобався. Оце я розумію! Балкони на кожному поверсі, а вікна виходять просто на річку. Кімнати на кілька людей. Оце справді шикарний відпочинок!

Я й кажу своїм дівчатам:
— Ото було б чудово, якби нас тут оселили!
І всі, звісно, зі мною погодилися.

Стоїмо, чекаємо на хлопців. Вони пішли дізнаватися про номери чи то до директора, чи то до його заступниці.

— Будемо жити в будиночках, — сказав хтось із хлопців, коли вони повернулися.
— У нас дуже велика компанія, — почав пояснювати Сергій. — А тут, у корпусі, в основному живуть батьки з дітками або люди похилого віку. Тому нам дали будиночки в найдальшому кутку турбази, бо бояться, що ми будемо іншим заважати.
— Оце вони правильно роблять! — почав сміятися хлопець на ім'я Віталік. — Обов'язково будемо заважати!

Я ще подумала: «Куди це я влізла?» Та чого вже шкодувати — треба йти.

І ми пішли всі разом шукати свої будиночки. Територія турбази велика: довкола дерева, ростуть кущі бузку та жасмину. Тут, напевно, навесні дуже гарно, коли все цвіте. А зараз уже середина літа. І ось ми йдемо бетонною доріжкою, у руках у кожного по дві сумки: одна з речами, а інша з їжею. Кожен набрав із дому все, що міг.

Нам на всіх дісталося два двоповерхові будиночки — по п'ять ліжок на кожному поверсі. Схожі вони були на якісь казкові хатинки на курячих ніжках. Ні, скоріше на індіанські вігвами! Усередині особливої розкоші не було: ліжка, тумбочки, стіл, кілька стільців, постіль та якесь мінімальне посуддя.

А перед будиночками, через дорогу, стояли два великі довгі столи. Ось саме за ними ми зараз і відзначали наш приїзд, а заодно й знайомилися.

Коли ми нарешті сіли за стіл, було вже темно. Я сиділа спиною до річки. Ну, тобто не зовсім біля води — від наших будиночків до неї спускатися ще хвилин десять. Поруч зі мною ліворуч сиділа Яна, праворуч — Наталочка, а навпроти — Валера та Віталік. Віталік — це той самий хлопець, який, коли ми із Сергієм поверталися з річки, здивував мене дуже дивним запитанням.

Ось ідемо ми із Сергійком поряд, мило теревенимо. І перший, кого зустрічаємо, — Віталік.
— Ви вже цілувалися? — цікавиться він у нас як ні в чому не бувало.
Я, звісно, спочатку трохи здивувалася. Дивлюся — Сергій сміється.
— Я ж тобі казав, — торкнув він мене за руку, ніби даючи зрозуміти, що це просто такий невинний чоловічий жарт. Так у них заведено.
— Звісно. І не тільки, — на повному серйозі відповіла я, поправляючи окуляри. Я завжди так роблю, коли трохи нервую.
Тепер настала черга дивуватися Віталіку. Він так і залишився стояти на місці, а Сергій провів мене аж до кімнати, бо тримав у руках усі мої речі.

Поки я переодягалася й наводила лад, уже остаточно стемніло. Я хотіла одягнути шорти, але Наталка мене відмовила. З ногою, на щастя, у неї нічого серйозного не було.
— Тоді одягну джинси, кросівки та футболку, — сказала я подрузі.

Намастила руки до плечей кремом від комарів, причесалася, зовсім трохи підфарбувала губи та очі, і ми пішли з дівчатами святкувати приїзд.

Прискіпливим поглядом за звичкою я окинула все, що було на двох столах. Я все-таки директорка, головна в нашому кафе, тож маю досвід у організації свят.

Уся їжа була з дому — те, що кожен узяв із собою. Це правильно, що вирішили одразу з'їсти все готове. Консерви, тушонка, макарони, крупи — воно й до завтра полежить. А ось таке варене, смажене та печене треба було з'їсти негайно, поки не зіпсувалося.

На столах у глибоких тарілках лежали варені нечищені яйця, котлети, смажене м'ясо, курка у фользі, сосиски, заздалегідь нарізана ковбаса, салат зі свіжих помідорів та огірків. Навіть зелену цибулю та сіль окремо покласти не забули! Усе це зараз було якраз доречно. Усі мали свої ложки, хоча, як на мене, вони тут були абсолютно зайві. Тарілок усе одно на всіх не вистачало. Дівчата — молодці, все акуратно порізали й розклали.

— Як у найкращих будинках Лондона та Парижа! — зауважив із цього приводу Євген, позитивно налаштований блондин, який постійно з усього сміявся.

Окрім їжі, на столах уже стояла горілка (пляшок п'ять, не менше), стільки ж вина та пиво. У кожного поруч стояли кухлі або звичайні склянки. Мені особисто склянка була ні до чого — я не п'ю. Категорично. Ну, може, п'ять крапель вина за компанію, і то точно не сьогодні.

Я обвела поглядом стіл: чи всі наші на місці? Ось Тетянка — невисока, мила, мовчазна дівчинка. Вона хороша людина. Ось Наталка — моя подруга, сидить поруч зі мною й уже сміється. Вона завжди така смішлива. На іншому кінці столу — її старша сестра Світлана, висока брюнетка, про щось сперечається з Віталіком. Яна наша теж на місці — така маленька, свіженька, гарненька. Поруч із нею сидить Тоня — красива, білява й дуже серйозна. Віка біля Віталіка — вона дуже струнка, постать у неї просто чудова, краща за мою. А далі — Настя, і Юля десь біля неї притулилася. Ну, наче всі на місці, слава Богу!