1. Вечір над річкою

П'ятниця. Вечір. Захід сонця. Я й море. Ой, поки що тільки річка. Але широка. Майже як море.

Ви запитаєте, як я опинилась тут? Я й сама хотіла б знати. Як так сталося, що я зараз сиджу не вдома зі своїми двома дітками, а на березі річки та дивлюся в далечінь, на інший берег?

Напевно, це перший вечір за кілька років, який я проводжу не вдома. Турбаза. Я поїхала відпочивати сама, без власних дітей. Поруч велика річка, жовтий пляж, а за ним, там удалині — мармурові сходи, нижні сходинки яких без кінця омиває повільна, наче лінива хвиля, і дві старі розлогі верби.

Сиджу тут на самоті. Не знаю, сумую чи ні. Я просто відпочиваю. Від того життя, яке в мене зараз є.

А зовсім поруч плескається річка біля моїх ніг. Риба ходить під самим берегом. А там, на іншому боці, росте густий очерет, і сидять, напевно, рибалки — вогнище горить. А тут у нас така тиша — незвичайна.

У нас два двоповерхові будиночки. Один для хлопців, один для дівчат. Нас, дівчат, разом зі мною — дев'ять осіб. Це весь наш жіночий колектив. Усе наше кафе «Меркурій». Ось усім колективом взяли та й поїхали відпочивати на туристичну базу.

Усе вирішилося миттєво. І поки що я не шкодую. А там буде видно. Ми тільки-но приїхали. Поки всі розташовуються, ми з Наталкою біжимо на пляж. Увечері кажуть, вода — як парене молоко.

— Мар'яно, пішли чи купатися? — підійшла до мене Наталка, помітивши, що я стою посеред кімнати й не знаю, чим зайнятися.

— Удвох? — сильно здивувалася я.

— Ой, — махнула рукой моя подруга. — Тоня, Світлана та Віка готують вечерю. Яна їм допомагає. Настя пішла з Тетяною пройтися. А Юля катається на гойдалці.

— А, пішли! — вирішила я. — Якщо всі дівчата при справі, то я із задоволенням складу тобі компанію.

І, не втрачаючи жодної секунди, почала збиратися на річку. Одягла свій новий синьо-жовтий купальник. Взула в'єтнамки. Взяла покривало й свій улюблений жовтий рушник. Залишила в будиночку окуляри, годинник та сережки. Накинула рожевий халатик і вийшла на вулицю, де мене чекала Наталка. Теж у купальнику, капцях та халатику — тільки він у неї увесь синенький, під колір її блакитних очей.

— Я готова. Пішли. Так, дівчата, ми на пляж! — повідомила я Світлані й Тоні, які поралися біля столу, нарізаючи й розкладаючи все по тарілках.

Крізь зелені гілки старих акацій синіла внизу річка, практично зливаючись із таким самим синім небом. Більше через дерева мені нічого не було видно.

Ми неквапом спускалися вниз. Уся територія турбази йшла ніби терасами, сходинками. І щоб потрапити на пляж, треба було спускатися й спускатися, усе нижче й нижче.

— Ой, — ляснула себе по лобі Наталка. — Я забула зняти годинник. Піду занесу до кімнати. Іди, Мар'яно, я наздожену тебе. — І швидко, з усіх ніг, помчала назад.

І ось де її носить? Ми ж разом пішли на річку. Наталя мене й підбила: «Поки тихо й людей немає, підемо перші викупаємося». А потім на пів дорозі згадала про свій годинник і повернулася назад. Не чекатиму!

Я обережно спускаюся до води. Залишила на піску в'єтнамки й рушник. Скинула з себе халат. Ух ти! І справді вода така тепла-тепла. Ох, як приємно! Лягла на воду. Пливу. Пливу.

«Парене молоко», — вголос подумала я і, не замислюючись ні про що, дужими змахами обох рук кинулася туди, де за лісом сідало яскраво-червоне сонце. Воно наче намагалося сховатися від мене за зеленою стіною лісу. А я все пливла та пливла. Наче справді хотіла дотягнутися до нього руками.

— Уф. Ледве тебе наздогнав! — почула я позаду себе чоловічий голос.

Я обернулася, не припиняючи гребти руками.

— Мар'яно, пливи назад! — порівнявся зі мною Сергійко. — Швидше! — наказав він і, боляче схопивши за руку, потягнув за собою, змушуючи без слів розвертатися назад.

А мені так хотілося плисти й плисти далі! Туди, назустріч помаранчевому заходу сонця. Я неохоче його послухалася. Чого це він мною розкомандувався, хлопчисько!

— Туди пливти не можна. Там дуже сильна течія. Он, бачиш? — показав він мені на знак, що пропливав поруч. — Там же все написано.

— Я без окулярів усе одно нічого не бачу, — винувато зізналася я, нарешті усвідомлюючи, що Сергій має рацію і, можливо, ризикуючи собою, він урятував мене від реальної небезпеки.

А пливти назад було насправді важко. Прямо відчувалося, ніби щось не дає тобі рухатися й зносить кудись убік.

— Небезпечна течія тут, — пояснив мені Сергійко.

Він увесь час плив поряд. Мабуть, готовий будь-якої секунди прийти мені на допомогу. До мене потихеньку почала доходити вся серйозність ситуації.

У глибині душі я була йому, звісно, вдячна, але вигляду не подала. Не могла забути, як він схопив мене боляче за руку і як командував мною. Хоча, напевно, у хвилини небезпеки саме так і треба чинити. Але ж він не знав, що я ненавиджу, коли на мене кричать.

— Течія, — ще раз пояснив мені Сергій, коли ми вже були біля самого берега. — Тепер я за тебе спокійний, — уперше за весь той час, що ми були поруч, усміхнувся мій юний рятівник.

— Ти зараз просто як королева з води вийдеш, — не перестаючи посміхатися, сказав він, мабуть, маючи на увазі мармурові сходи між двома великими розлогими вербами. — Саме до них ми й пливемо. Це край нашої турбази.

Я нічого на це не відповіла. Але в душі не переставала дякувати своєму ангелу-охоронцю за те, що він вчасно послав мені цього хлопця.

— Я так давно не бачила такого гарного заходу сонця. Ось і попливла йому назустріч, — зізналася я, коли ми вже підпливали до берега, а всі страхи й небезпеки залишилися позаду.

— Добре, що мене Наталка вчасно попросила за тобою придивитися. Вона ногу підвернула й сама не могла до тебе повернутися, — пояснив Сергійко.

А тим часом ми вилізли на берег, але зовсім не в тому місці, де я залишала свої речі, а набагато далі, правіше. Це все течія, зрозуміла я.

Коли пливла, мені було тепло. А варто було вийти на берег, як шкіра вкрилася сиротами.

— О! Та ти вся тремтиш, — здивовано зауважив мій юний рятівник. — Це від вітру. Я зараз! — сказав Сергій і з усіх ніг кинувся кудись бігти. Зовсім не до того місця, де лежав мій рушник та інші речі, а вгору, до будиночків.