Вечір над річкою

П'ятниця. Вечір. Захід сонця. Я й море. Ой, поки що тільки річка. Але широка. Майже, як море.

Ви запитаєте, як я опинилась тут? Я й сама хотіла б знати як. Як так сталося?
Як так сталося, що я зараз сиджу не вдома зі своїми двома дітками, а на березі річки та дивлюся в далечінь на інший далекий берег.

Напевно, це перший вечір за кілька років, який я проводжу не вдома. Турбаза. Я поїхала відпочивати сама, без власних діточок. Поруч велика річка, жовтий пляж, а за ним, там вдалині, мармурові сходи, нижні східці, яких, без кінця обполіскує повільна, наче лінива хвиля і дві старі розлогі верби.

Сиджу тут на самоті. Не знаю сумую чи ні. Я просто відпочиваю. Від того життя, яке в мене зараз є.

А тут зовсім поруч плескається річка біля моїх ніг. Риби ходять над самим берегом. А там вдалині росте на іншому боці густий очерет і сидять напевно рибалки, і вогнище горить. А тут така в нас тиша – незвичайна.

У нас два будиночки на два поверхи. Один для хлопчиків. Один для дівчаток. Нас, дівчат зі мною – дев'ять осіб. Це весь наш жіночий колектив. Все наше кафе "Меркурій". Ось усім колективом взяли та поїхали відпочивати на туристичну базу.

Все вирішилося миттєво. І поки що не шкодую. А там буде видно. Ми тільки-но приїхали. Поки всі там розташовуються, ми з Наталкою на пляж. Увечері кажуть вода, як парне молоко.

- Мар'яно, пішли, чи викупаємось? - Підійшла до мене Наталка, помітивши, що я стою посеред кімнати та не знаю, чим мені зайнятися.

- Удвох? - Сильно здивувалася я.

- Ой, — махнула рукою моя подруга. - Тоня, Світлана та Віка готують вечерю. Яна їм допомагає. Настя пішла з Тетяною пройтися. А Юля катається на гойдалці.

- А, пішли! - Вирішила я. - Якщо всі дівчатка при справі, то я із задоволенням складу тобі компанію.

І не втрачаючи жодної зайвої секунди почала збиратися на річку. Одягла свій новий синьо-жовтий купальник. Взула в'єтнамці. Взяла ковдру і свій улюблений жовтий рушник. Залишила в будиночку окуляри, годинник та сережки. Накинула рожевий халатик і вийшла на вулицю, де мене чекала Наталка. Теж у купальнику, шльопках та халатику. Тільки він у неї весь синенький під колір її блакитних очей.

– Я готова. Пішли. Так, дівчатка. Ми на пляжі. - Повідомила я Світлані й Тоні, які поралися біля столу, нарізуючи та розкладаючи все по тарілках.

Крізь зелені гілки старих акацій синіла внизу річка. Практично зливаючись із таким самим синім небом. Більше з-за дерев мені нічого не було видно.

Ми неквапом спускалися вниз. Уся територія турбази йшла ніби терасами. Сходинками. І щоб потрапити на пляж, треба було спускатися і спускатися, все нижче і нижче.

- Ой, — ляснула себе по лобі Наталка. - Я забула зняти годинник. Піду, занесу до кімнати. Іди, Мар'яно. Я наздожену тебе. - І швидко з усіх ніг помчала назад.

І ось де її носить? Ми разом пішли на річку. Наталія мене й підбила. "Поки тихо і людей немає, підемо перші викупаємося".
А потім на пів дороги Наталка згадала про свій годинник і повернулася назад. Не чекатиму!

Я обережно спускаюся до води. Залишила на піску шльопки, рушник. Скинула з себе халат. Ух, ти! І справді вода така тепла-тепла. Ах, як приємно. Лягла на воду. Пливу. Пливу.

- Парне молоко, — вголос подумала я і не замислюючись ні про що сильними помахами обох рук кинулися туди, де за лісом сідало яскраво-червоне сонце. Воно наче намагалася сховатись від мене за зеленою стіною лісу. А я все пливла та пливла. Наче справді хотіла дотягнутися до нього руками.

- Уф. Ледве тебе наздогнав. – Почула я позаду себе чоловічий голос.

Я обернулася, не припиняючи веслування руками.

- Мар'яно, пливи назад! – Порівнявся зі мною Сергійко - Швидше! – Наказав він і схопивши боляче за руку, потягнув за собою, змушуючи без слів розвертатися назад.

А мені так хотілося плисти та плисти далі. Туди, назустріч помаранчевому заходу сонця. Я неохоче його послухалася. Чого це він мною розкомандувався, хлопче!

- Туди пливти не можна. Там дуже сильна течія. Он, бачиш, — показав він мені на знак, що пропливав поруч. – Там же все написано.

- Я без окулярів все одно нічого не бачу, — винна зізналася я, нарешті усвідомлюючи, що Сергій має рацію і можливо ризикуючи собою, він врятував мене від реальної небезпеки.

А пливти назад було насправді важко. Ось прямо відчувалася, ніби щось не дає тобі рухатися і зносить кудись убік.

- Небезпечна течія. Тут. - Пояснив мені Сергійко.

Він увесь час плив поряд. Мабуть, готовий будь-якої секунди прийти мені на допомогу. До мене потихеньку почала доходити вся серйозність ситуації.

У глибині душі я була йому звичайно вдячна, але знаку не подала. Не могла забути, як він схопив мене боляче за руку і як командував мною. Хоча, напевно, у хвилини небезпеки саме так і треба чинити. Але ж він не знав, що я ненавиджу, коли на мене кричать.

- Течія, — пояснив мені Сергій, коли ми вже були біля самого берега. - Тепер я за тебе спокійний, — уперше за той час, що ми були поруч, усміхнувся мій юний рятівник.

- Ти зараз прямо, як королева з води вийдеш, — не перестаючи посміхатися, сказав він мені, мабуть, маючи на увазі мармурові сходи, між двома великими розлогими вербами. - Саме на них ми й пливемо. Це край нашої турбази.

Я нічого такого не сказала. Але в душі не переставала дякувати своєму ангелу-охоронцю за те, що він вчасно послав мені цього хлопчика.

- Я так давно не бачила такого гарного заходу сонця. Ось і попливла йому назустріч, — зізналася я йому, коли ми вже підпливали до берега і всі страхи та небезпеки залишилися позаду.

- Добре, що мене Наталка вчасно попросила за тобою придивитися. Вона ногу там підвернула і сама не могла до тебе повернутися. - Пояснив мені Сергійко.

А тим часом ми вилізли на берег, але зовсім не в тому місці, де я залишала всі свої речі. А набагато далі. 

Ми вийшли з води зовсім не там, де я заходила і де залишила свої речі, а набагато правіше. Це все течія, зрозуміла я.