35. Повернення

Втягую носом вологе морське повітря. Розплющую очі — наді мною небо, блакитне, безхмарне. Обережно повертаю голову — я лежу на траві, навколо степ.

«Невже знову все спочатку? Невже знову той степ, та битва, москаль із шаблею?!» — із жахом думаю я та підриваюся з місця. Але це не той степ. Я стою на березі біля води. Це лиман!

Озираюся на всі боки.

— Максиме! — вигукую та шукаю очима ЙОГО.

— Чого волаєш, Настуне? Вже прокинулася?

М'який шовковистий знайомий голос озивається до мене з-за спини. Озираюся і бачу Максима! Того самого Максима! Справжнього, усміхненого. 

Я оглядаю себе, свої руки, які знову ніжні та чисті, не рахуючи залишків трави та пилу, який легко струшується. Я хапаюся за волосся — воно знову звичної довжини, ніяких приліплених вусів над губою. Я — це я! Минула я! Тобто я з майбутнього? Краще відкинути ці думки та зосередитися на головному: я знову у своєму часі, Максим поруч і усміхається мені! МЕНІ!

— Максиме, як же я рада тебе бачити, — кидаюся у його обійми. Він здивовано приймає мене, огортаючи своїм приємним теплом.

— Що із тобою?

— Тепер усе добре, — мугичу собі під ніс, уткнувшись носом у його груди. Як же я мріяла про цю мить!

Він ласкаво цілує мене в потилицю та ще міцніше притискає до себе.

— Дивна ти якась сьогодні. Так радієш, що час нам прощатися?

Це питання змусило мене охолонути та тієї ж миті забрало усмішку з вуст. Я повернулася додому, але це означає, що і Максимові час повертатися. Я упізнала момент, в якому я опинилася — як раз напередодні нашого прощання.

Він взяв мене за руку та підвів ближче до води. Звідси відкривається неймовірний краєвид на лиман. Зараз він дістане персня.

Максим ніби почувши мої думки, дістає артефакт та уважно дивиться на нього. Так, це той самий момент, і саме зараз я маю сказати:

— А ти не хвилюєшся? Готовий повернутися у свій час? — заворожено запитую я і відчуваю це дивне відчуття дежавю. 

Таке іноді буває — здається, що це вже було, але зараз я точно знаю, що це дійсно було, а ще я знаю, що має бути далі. Тільки цієї миті я точно не хапатиму каблучку. Але ж я можу вчинити інакше! Я можу переконати його лишитися!

Максим струсив плечима та покрутив шиєю, розминаючись та скидаючи напругу.

— Дуже хвилююся.

— Через те, що може не вийти? — знову запитую я ту саму фразу, що вже запитувала тоді, ніби під дією гіпнозу, а сама розмірковую, що ж робити, що ж робити далі?
— Ні. Думаю, а раптом мені не варто повертатися? Раптом Оленка не чекає мене.

Він дивиться на мене так проникливо, а я ж знаю, звідки його сумніви. Далі він розкаже про їхню з Оленою сварку, і про те, що вона не відповідала на його листи (які насправді крав Богдан — але ж він про це не здогадується), як вона дуже хотіла весілля, яке було не на часі, і про коваля Богдана, який готовий був побратися хоч зараз…

— Ми посварилися напередодні… — починає Максим, понуривши очі,  розповідає те, що я вже чула, що я знаю, але я не слухаю його. Киваю, дивлюся в його очі, а бачу очі Олени... Заплакані, сповнені суму та болю, очі Олени. 

Він говорить, говорить, а я відчуваю, що саме зараз від мене залежить доля цієї дівчини в минулому — дівчини, якої вже давно нема на світі по факту, яка жила колись там, вже давно вмерла і не має бути мені діла до неї, і саме зараз час вчепитися за можливість і переконати Максима лишитися, зігравши на його сумнівах, але я не можу. Я відчуваю, що вона десь там, колись, досі жива та чекає на свого Максима, сподівається на мене в тій хаті, у козацькому селищі… Вірить, що я не зраджу її, що я виконаю обіцянку.

— ...Та вона все одно розізлиться, що лишаю її, йду у військо... — продовжує розмірковувати Максим, а я нібито прокидаюся від глибокого сну та перебиваю його різко:

— Вона чекає на тебе, Максиме. Ти дуже їй потрібен. І не лише їй.

Ловлю його здивований погляд. Він наче завис, а разом із ним увесь всесвіт — усе затихло. Цієї самої миті я відчуваю, що дещо змінилося. Усе змінилося! Я змінила історію! Це дивне відчуття, яке неможливо пояснити, можна тільки осягнути силою розуму і відчути серцем. Я вимовила те, що мала насправді. Але є ще дещо, що я маю сказати попри все, аби не картати себе потім докорами сумління, не шкодувати, що я цього не зробила.

— Ти маєш рацію, Настю. Ти дуже мудра дівчина, — сказав він після завислої паузи між нами.

Я кивнула, взяла його за руку та повела ближче до лиману саме на те місце, де ми й мали попрощатися ще тоді.

Він міцно обійняв мене, притискаючи до грудей, а я лиш схлипувала та впивалася пальцями у його плечі.

— Максиме, знаєш, мені шкода, що ти не народився в мій час, або я у твій. Якби так сталося, ми були б разом, як гадаєш? — запитала я, забувши про сором'язливість та сумніви, розуміючи, що нічого не втрачаю, зате знатиму правду.

Він дивиться серйозно, не відводить погляд, ніби зчитує мій настрій, мої думки. Але зараз мої думки збігаються зі словами. Я відверта та чесна із ним та із собою. Мабуть, вперше в житті я відчуваю, наскільки чесна я із собою.