34. Викриття

Беру шмат сала, та жуючи, продовжую грати свою роль:

— От якби хтось із вас зараз мені того персня тицьнув у око, я б майже повірив, — кажу я та скоса зиркаю на того козака, що явно приховував у себе дуже потрібну мені найжаданішу у світі річ, та продовжую плести павутиння своєї хитрості:

— Тільки от якби й був той перстень у когось з вас, я б точно радив позбутися його, — кажу якомога серйозніше. Олена киває на підтвердження моїх слів, хоч ще і не розуміє, куди я веду.

— Це ж чого це? — поцікавився козак з підозрою та нервово знизав плечима, розправивши спину.

— Максим казав, що перстень той магічний, — хех, хоч я і не вірю в ці оповідки, — але що носити його можна тільки йому, а в чужих руках той артефакт шкідливий. Сподівався він, що комусь з москаляк його скарб дістанеться! Хех!

— Так, хай би так! Аби повиздихали ці скотиняки, — підтримує мене Олена писклявим голоском.

— І чим же це може бути шкідлива та брязкалка? — не витримує козак. Розумію, що він клюнув на мій гачок.

— Ну… — кажу я, жуючи, бо так голос мій більше видається низьким. — Як би то так сказати… Не буде кінь стояти у штанях, розумієте натяк, панове? Хех! — підморгую я козаку та скалюся задоволено.

Олена і я починаємо гучно реготати. Краєм ока спостерігаю за реакцією чоловіка. Усі довкола зареготали, захихикав і непробивний отаман. Не сміявся тільки потрібний мені козак. Він явно знітився та останнім почав неправдоподібно посміюватися, перезираючись із побратимами. Розумію, що моя брехня працює — я точно потрапила в яблучко — тож продовжую, остаточно вжившись у роль козака Назарія, завзято налягаючи на смачнюще сало, якого зроду не їла:

— А ще Максим казав, що аби того персня знешкодити й він почав удачу приносити та з біди виручати, треба його на три ночі закопати під каплицею чи церквою вночі, аби ніхто не бачив, та увіткнути у тому місці суху палку. Тоді як на третій день та палка заквітне, магія персня пропаде, а у нового хазяїна стовбур буде незламний, як шабля козацька — не знатиме спокою від дівочої уваги. Отаке він казав. Ахахах! — знову починаємо з Оленою сміятися, аж покотом котитися. Наш сміх переходить і на панство. 

Козаки підсміюються та здивовано дивляться на нашу парочку, аж поки отаман як вигукне, як бемкне кулаком по столу — набридла йому наша комедія. Разом із чарками та глечиками підстрибуємо перелякано і ми з Оленою, і усі присутні замовкають. Гучний сміх одразу ж обривається.

— Ну годі вже. Посміялися, то й досить на ніч. Я теж у ці розказні не вірю, хоч різні чудеса бачив від характерників. Переночуєте тут. А зранку скажете: чи з нами будете, чи далі шлях триматимете. Нам люди потрібні тут, тим паче з військовим досвідом. Зброю дамо, коней дамо вам. Але як не схочете, то прямуйте куди йшли.

Усі швидко відкланялися з хати кошового. Нас провели вже селищем до якоїсь вільної хати, де дали заночувати, лишивши самих. Хоч я і розуміла, що за хатою приглядатимуть, тож розслаблятися зарано. І дійсно у вікні я побачила під парканом двох козаків, що проходжувалися зі сторони в сторону, поглядаючи на вхід до нашого куреня. Безпека тут перш за все.

— Здається, нам вдалося, — пошепки кажу я Олені, яка втомлено моститься на лавці біля пічки спати.

— Схоже, що так, тільки який смисл, якщо той дядько не віддасть персня і ніколи не зізнається, що він у нього є, — позіхаючи каже Олена. День був дуже важкий, і її сильно хилило у сон. Мене ж навпаки переповнював адреналін та радість. Я впевнена, що моя хитрість спрацює.

— От побачиш. Зранку тільки треба буде попроситися помолитися, а там і подивимося.

Олена смачно захропіла, як справжнісінький чолов'яга, що досита поїв та попрацював. Видно, добре вжилася в роль. Тепер я точно не зімкну очей. Утім я все-таки заснула, а прокинулася вже зі співом півня. Я розплющила очі та підірвалася з лавки. Невже проспала? Олена досі міцно спала, обіймаючи кожух.

Я схопилася та підбігла до вікна. Починало світати. Нашвидкуруч продерла очі, підперезала штані, поправила свої штучні вуса та визирнула надвір. Вартових не було видно. Вирішую, що це гарна можливість з'ясувати, чи послухався моєї «поради» новий володар заповітного персня?

Плутаючи селом, шукаю капличку. У будь-якому козацькому селищі має бути церква чи хоча б капличка. Ця застава — не виключення. Хрест я помітила ще коли нас вели околицею села. Моє відчуття не підвело, ось і капличка — маленька, але ошатна. Озираюся навколо — ні душі. Поки що мені щастить. 

Сама капличка була невеликою, дерев’яною, зрубаною з соснових або дубових плах. Стіни потемніли від сонця й вітрів. Дах був критий очеретом. На гребені визирав простий дерев’яний хрест, потемнілий, з обвітреними краями. Над низькими дверима бачу різьблену дощечку з коротким написом «Господи, бережи».

Обходжу каплицю по колу, вглядаючись у землю навколо, ніби щось шукаю, але ніде не бачу слідів копання.

— Ти що це тут робиш, козаче? — озивається до мене суворий голос з-за спини. Дихання перехоплює. Озираюся — це вартовий із шаблею, який доглядав за нами. Таки не вдалося втекти від його пильного ока.

— Помолитися прийшов, пане. З добрим ранком, — швидко відповідаю йому та чемно вклоняюся.

— То чого в середину не заходиш? — з підозрою мовить він.