33. У кошового

Обливаючись потом через значну кількість шарів одягу на собі, який мав робити нас кремезнішими та ховати жіночі вигини (принаймні у тієї з нас, хто їх мав), ми дошкандибали до козацької застави. 

Саме лиш вдавання із себе чоловіка вимотувало, не кажучи вже про важку дорогу та втому. Мій крокомір був би у захваті від моєї активності останні дні. Я нічогенько так схудла тут, у минулому. Все-таки у Тосі ми були не на курорті. Ця пекельна жінка, яка утримувала всю родину, включно з чоловіком-пиякою, не давала і хвилини присісти, змушуючи нас відробити кожну копійчину та кусень хліба сповна. Мої руки вкрилися подряпинами та мозолями, шкіра потріскалася та висохла. Я дивилася не на свої руки, а на руки якоїсь старої баби! Бідні жінки… Як швидко вони втрачали свою красу та молодість у ці страшні часи. Не дивно, що так рано виходили заміж, народжували, вмирали. Усе життя проносилося наче швидкісний потяг. На щастя, Олені, стало трохи легше. 

Бідолашну перестало нудити ранками, й взагалі вона ніби ожила, у той час, як мене це домогосподарство вимотало вкрай. Ну не звикла я до такої важкої щоденної роботи! Мої руки вимагали зволожувального кремчику навіть після роботи зі старими запиленими книжками. Годі й казати про смердючий корм для свиней, прибирання та постійний контакт із водою, брудом та сонцем. Зате я навіть дуже скидалася на парубка. Хоча хіба це привід для радості? 

Вуса періодично доводилося підклеювати — для цього ми з Оленою взяли із собою маленький баняк із сумішшю меду та дьогтю. Особливо важко Олена пережила прощання зі своєю косою. Власне, вона забрала її із собою, вирішивши пізніше спалити. Хоч я сумніваюся, що вона наважиться. Аж занадто вона пишалася своєю дівочою вродою та честю.

Вже наступного дня надвечір ми наблизилися до застави. Навмисне почекали ще годину, поки стане темніше, аби у наших постатях неможливо було розгледіти жіноче начало. Поки чекали, тренували наші чоловічі голоси. Це було аж занадто смішно та по-дурному. Довелося згадати свій мізерний досвід участі у шкільних виставах та сценках, де одного разу по приколу я грала учителя історії. Вийшло у мене кумедно та дуже правдоподібно — принаймні так казали. От я і вирішила грати, як тоді, Петра Івановича, у якого, до речі, були схожі вуса, як у мене зараз - старомодні та кумедні. Взагалі уявляти, що це все вистава, а ти просто акторка, значно знімає тягар відповідальності та градус напруги. 

— Ну що, готова? — мовила я суровим наскільки це можливо, низьким голосом до Олени, яку на час нашої гри звати Іваном. Я ж перевтілилася у Назарія. 

За легендою ми також тікали з полону, тому дуже хотіли побачити інших втікачів.

— Не готова, а готовий! — доречно поправила мене Олена-Іван.

— Точно! — докірливо скривилася я та лупнула себе по лобу за те, що знову забула про найважливіше. Тепер ми чоловічої статі й маємо чітко цього дотримуватися, бо страшно уявити, що зроблять із нами ці суворі чоловіки, коли зрозуміють, що їх намагалися пошити в дурні два дівчиська. Ще не дай боже запишуть у шпигунок. Тоді нам точно не жити.

Ми покрокували до вже знайомої сторожки, намагаючись йти якомога по-чоловічому. Олена виглядала взагалі якось незграбно, за що постійно отримувала від мене штурхана.

— Йди нормально, — бурчала я. — Ти схожа на п’яничку. Нащо так хитаєшся?

— Намагаюся вдавати із себе чоловіка! Це ж твоя ідея була, Настю! Можу повернутися в село, якщо аж так погано, — ображено відповідає вона.

— Добре-добре. Не переймайся. Цей час настав. Сподіваюся, у нас все вийде, сестричко.

Металевий голос з вежі змусив нас зупинитися.

— Стій! Хто йде?

— Вітаємо, шановний добродію. Ми козаки з війська Івана Мазепи, врятувалися з московського полону. Почули, що тут є застава нашого брата. Пустіть перепочити, адже йти нам нема куди.

Я намагалася говорити низько, повільно та впевнено, а ще використовувати побільше застарілих слів.

— Зброя є?

— А як же! — вигукнула я, показавши незаряджений пістоль Максима. Олена підняла в гору дерев’яну булаву, яку ми встигли прихопити з заднього двору Тосі для солідності. Бо що це за козаки без зброї, навіть якщо вони втекли з полону? У темряві вона виглядала майже як справжня, хоча це була лише іграшка одного з господининих синів.

Охоронець зверху, як і минулого разу, дав якийсь знак своєму напарнику, той кудись побіг. Згодом ворота знову почали відчинятися, а моє серце провалилося у п’яти. Якщо нас знову проженуть, це буде фіаско.

— Ідіть за мною, панове, — сказав кремезний чолов’яга із довжелезною шаблею, та повів нас із собою.

Ми з Оленою перезирнулись та мовчки попрямували за ним. Іншого вибору у нас вже не було. За нами поплентався ще один добре озброєний козак, даючи зрозуміти, що витівати щось не варто. 

Ох, я вже не рада, що все це затіяла. Як лячно — дух перехоплює.

Думки рояться в голові, не даючи спокою. Стискаю долоні в кулаки, щоб хоч трохи стримати цей нервовий тремор.

А що як вони запідозрили щось? Що як вуса мої відваляться? Чи Олена видасть себе?

Вели нас уздовж частоколу та рову околицями села. Освітлення тут майже не було, тільки козаки спереду та позаду нас несли смолоскипи. Прохід, по якому нас вели, був відгороджений від основної частини селища високим парканом, з-за якого проглядалися хати та подекуди дерева, але роздивитися селище краще я не змогла. Нас вели вузьким проходом уздовж частоколу з обох боків. Уздовж стін всюди видніються рови. Напевне не лише з метою захисту, а ще й щоб відводити зайву вологу та опади. Дві вартові вежі лишилися за нашими спинами. Боюся озирнутися навіть, бо відчуваю подих того козака, що крокує за нами.

Нас ведуть уздовж поселення, але так, аби ми не роздивилися нічого в ньому за подвійним частоколом — здогадалася я. Подекуди визирають тільки дахи рівненьких рядів куренів — довгих приземкуватих хатин з дерева та глини, вкритих очеретом. Десь близько доноситься іржання коней. Далі бачу дах каплички з хрестом, що виблискує у вогнях смолоскипів. Чутно голоси, десь лунає сміх, ніс лоскоче аромат диму та тютюну.