32. Повернення

Примарна постать химерно нависає наді мною із неприємною гнилою посмішкою, яку навіть крізь темряву добре видно у місячному сяйві. Це точно він. Не витримую та вдаряю з усієї сили козака у груди, які наче камінь. Одразу відчуваю біль у долонях, які ще не відійшли від мого припадку гніву біля воріт сторожки у селищі козаків.

— Не думала, що знову зустріну тебе, зраднику! Та ти точно вовк у людській подобі!

Він хапає мене за зап'ястя та стримує мою агресію.

— Та чого ти, дівко, сказилася чи що, — регоче він. 

Не можу протистояти його силі, як не намагаюся вдарити по обличчю. Навіть і не скажеш, що цей чоловік був важко поранений та мало не вмер лише пару діб тому. До речі, завдяки мені.

— Сказилася? Ти кинув нас у найвідповідальніший момент! Нас не пустили. А там точно мають бути ті козаки чи мають от-от з'явитися! Я точно певна! Через тебе я не потраплю назад додому! — вивалюю на нього усі свої претензії та злість, досі намагаючись поцілити ляпаса.

— Я ж не обіцяв, що піду із вами у сторожу. Довести обіцяв — довів. Але до побратимів мені зась.

— Це ж чому? Хіба характерників не поважають у козацькій спільноті?

Вихоплюю зап'ястя з його цупких рук, облишивши спроби завдати йому болю, та відходжу, аби перевести подих. Знову чую нахабний смішок на свою адресу.

— Поважають. Якщо ти служиш на її благо та за діло голову скласти готовий, — пояснює він, усміхаючись лукаво, та запалює люльку.

Відмахуюся від диму та дивлюся на нього з підозрою. Він щось не договорює. Не даремно не хоче він йти до своїх. А раптом він накоїв щось страшне? Таке страшне, що навіть свої не хочуть приймати його?

Вдивляюся в його хитрий погляд. Його очі лукаво блищать у місячному сяйві. Є в них глибина, є таємниця — відчуваю шкірою.

— Ти накоїв щось страшне? Зізнайся! — запитую я напівпошепки. Він відводить погляд на мить, але швидко повертає його назад. Знову посмішка спалахує на його вустах — знову залізна непробивна маска впевненості, яка закриває правду.

— Нічого я не накоїв. Лиха не робив я своїм ніколи, — заперечує він та видихає гидкий смердючий дим у мій бік. Морщу носа та затамовую подих, але не полишаю спроб вивести цього гімнюка на чисту воду.

— Не чинити зла — не означає робити добро. Ти зрадив своїх? — кидаю здогадку навмання, аж раптом він спалахує обурено.

— Головне, що я не зрадив себе, тямиш?! — вигукнув він так гучно, що я аж здригнулася та мало не підскочила на місці. Його лють розлетілася луною по селу. Навіть собаки перестали гавкати. — Хіба ж то зрада, коли чоловік життя своє вибирає, а не дурну смерть за чужу волю? Я казав: не час у бій іти. Я казав: не візьмемо ворога нині! Я казав! Та хто ж слухав… А тоді, як усе стало явним, я мав пропасти? Може, й мав. Та жити я хотів, тямиш, Настю? Жити хотів. Не за чужу дурість головою лягати.

Тарас тремтів від люті, набиваючи нову порцію табаку у люльку. Суміш просипалася на землю, чорні від бруду пальці вперто набивали листя знову, а я стояла ошелешена, перетравлюючи почуте. 

Виходить, Тарас втік з поля битви? Залишив побратимів і втік. Тепер зрозуміло, чому він так не хотів повертатися у сторожку. Козаки не люблять зрадників. А він зрадив військо, козачу честь і гідність.
Згадалася історія Максима. Він не втік під час битви, але втік з полону, бо мав таку можливість на відміну від своїх друзів, які опинилися в такій самій ситуації. Чи став він у їхніх очах зрадником? Може, і став, хоч і не тікав з поля боя, як Тарас, та бився до кінця. Чи засуджую я його? Ні, не засуджую. І Тараса не засуджую, бо я не була на його місці. Мабуть, кожен у такі миті робить власний вибір. Він правильно сказав, що обрав життя замість смерті. Вмирати завжди безглуздо, навіть з розумінням того, що це рано чи пізно станеться з кожним із нас, адже важливіше що ти залишиш у цьому світі по собі, а не за що ти помреш і коли. Ти можеш вмерти героєм, а запам’ятають тебе зрадником або взагалі не лишиться й сліду й натяку про твоє існування у світі. А можеш згубити купу життів, і світ видихне з полегшенням, коли ти підеш, але історія закарбує тебе героєм тільки тому, що комусь так вигідно. 

Історія знає безліч таких імен, а ще більше імен вона поховала під пилом омани та брехні. Іноді час розставляє все по місцях, іноді історія відкриває свої таємниці, але не завжди і не про всіх. Я як історик добре це знаю, і не засуджую. Відчуваю жалість до цього чоловіка. Бачу, як мучить він себе, як страждає.

Мій гнів вщухає, ніби перейшов до Тараса. Той лютує, наче грім серед ясного неба, бентежиться та не хоче на мене й глянути тепер. Від його усмішки не лишилося й сліду.

— Я не засуджую тебе за твій вчинок. Важливіше не те, що ти вчинив у минулому, а яке ти творитимеш майбутнє, Тарасе. Мені дуже треба потрапити у козацьку сторожку. Ти можеш якось допомогти? Хоч би й магією.

Не вірю своїм вухам, що кажу це! Людина з вищою освітою та критичним мисленням сподівається на магію! Мабуть, це називається відчай.

Голасно видихаю та нервово тупцюю навколо, озираючись, чи нема когось поряд. Але навколо тиша, десь далеко гавкають собаки, знову цвірінькають коники. Тут тільки я і він, і цей повний місяць, який зараз став ще червонішим, кривавим — єдиний свідок нашої розмови.

— Я ж казав, що жінкам там не раді. Беруть тільки тих, хто може бути корисний війську.