31. Сторожа

Відчуваю, як колінця трусяться від страху. Олена мовчить, але чую її важке дихання. Вона теж нервує.

— Вітаю, пане козаче.

— День добрий! — вторить мені Олена та чемно вклоняється. Повторюю за нею, та в мене виходить якось незграбно.

— Нащо прийшли та звідки? — вже менш насторожено запитує вартовий, розглядаючи нас. Відчуваю себе незатишно, помічаю погляд ще одного козака у маленькому віконечку у воротах. Мушкет, що дулом дивиться на мене, теж не додає відчуття безпеки.

— Ми з миром прийшли! Шукаємо одного козака та його побратимів, які мають бути у вашому поселенні.

Вартовий недовірливо змірив мене поглядом та кивнув комусь внизу. Ворота гучно прочинилися, і нас зустрічали ще двоє озброєних козаків  не менш ворожими поглядами. Один з тих поглядів впізнаю — ці очі дивилися на мене у віконечко. Власник їхній виявився величезним кремезним та не дуже охайним чоловіком у розшитій жилетці та шароварах, з яких стирчав мушкет. Його напарник був набагато молодше, у жупані та чорних штанях, на яких висіла шабля, блискіт гострого леза якої змусив моє серце битися ще швидше. Мабуть, страх холодної зброї у мені тепер назавжди.

— Хто із вами? Звідки прямуєте і навіщо? Зброю маєте? — запитав молодий завчену фразу без особливого ентузіазму, ніби й не бачив, хто перед ним. Ну яка ж у нас зброя? Хоча насправді зброю ми мали — напівмагічну, але вже незаряджену. Ці козаки якісь аж занадто підозріливі. Хоча це й не дивно. Подібні селища були укриттям, сховищем для різних людей, і тих, хто був не згоден з військовим керівництвом та шукав свободи та правди в іншому місці, і той, хто якимось чином завинив якось у своєму курені та шукав нової долі, були й втікачі, і бувалі вояки, і зовсім недосвідчені хлопці, а от звичайних селян пускали у таке селище рідко, хоч і не відмовляли у захисті. Дуже сподіваюся, що двох беззахисних дівчат теж пустять хоч на якийсь час — достатній для того, щоб знайти втікачів з полону з Максимовим перснем.

— Нас двоє… Прямуємо з Полтавщини. Зі зброї — тільки незаряджений мушкет того козака, якого ми й шукаємо. Це все, що у нас лишилося від нього. Максим Чорнобривець. Характерник полку Гордієнка. Чули про такого? — обережно дістаю згорток, в якому лежить мушкет. Олена осудливо зиркає на мене. Знизую плечима — треба ж завоювати їхню довіру. Чоловіки насторожено схопилися за зброю, від чого ми з Оленою здригнулися. Побачивши наш переляк та безпорадність, козаки трохи заспокоїлися та пожвавішали.

Двоє охоронців переглянулися, один кивнув та пішов кудись. Великий продовжував допит, взявши мушкета собі, щоб роздивитися краще.

— Гарний пістоль, та занедбаний. Давно хазяїн не чистив…

— Він потрапив у полон із побратимами під час Полтавської битви.

— Ти, виходить, жона йому? Співчуваю тобі, голубонько сердешна. Та не чув я зроду-віку, щоб у нашім товаристві водився такий козак — ще й характерник до того ж.

— Не жона вона йому, — одразу ж встряла Олена ображено, але відповісти їй я не встигла. Другий вартовий повернувся та вийшов до нас. У руках він тримав вузол з чимось.

— Ось, прийміть, дівчата. Оце вам на дорогу — хліб та пожитки. Видно по вас: і зголоднілі, й утомлені, мов після тяжкої днини.

— Так, — угукнула я та радо простягла руку за вузликом.

— До найближчого села — якихось півдня ходу. Ще до вечірньої зорі будете там. Ідіть з Богом, бідолашні, хай вас лиха година обминає.

— Але ж... Нам треба до вас, відшукати побратимів Максима.

— Нема тут таких, дівчата. Ідіть з Богом.

— Пустіть хоч на день! Переночувати! — з відчаєм мовила я, розуміючи, що мене відпихають подалі від воріт. Козак впихнув мені вузла однією рукою та міцно перехопив мушкета, даючи зрозуміти, що всередину не пустить. Обличчя його вкрилося дрібними зморшками, очі відсторонено похолоділи.

— Прямуйте ж, голубоньки. Не місце вам тут. Тут вам спокою не буде — лихо чатувати може.

На цих словах він зайшов у сторожку, і ворота за ним закрилися. Більше на нас ніхто не звертав уваги й не розмовляв із нами.

— Благаю, впустіть, чоловіче! Нам дуже треба, — кричала я, кинулася до воріт та почала колотити в них відчайдушно кулаками.

— Настю, облиш. Нас не пустять, — намагалася відтягти мене від воріт Олена, але я не здавалася.

— Впустіть! Люди ви чи ні? Серце у вас є? впустіть, кажу! — верещала я несамовито. Серце калатало так, що, здається, було голосніше за мій стукіт. Я роздерла долоні, колотячи у ворота, зірвала горло, але все безрезультатно. Відчуття відчаю підступило до очей, обличчя палало, сльози покотилися градом. Олена намагалася мене заспокоювати, зрештою я здалася та пішла кудись за нею ридаючи й не розуміючи нічого від горя. Невже моя надія отримати перстень розбилася об ті ворота? О черстві серця тих козаків, що виконують сухо накази? Але ж я читала, що козаки нікому не відмовляли у прихистку! Захищали скривджених, пускали хоча б на деякий час простих селян...

Не пам’ятаю, як ми йшли, я не чула слів Олени, що намагалася мене підбадьорити, не відчувала ні ніг, ні рук, розбитих, палаючих. Ми просто йшли, поки не втомилися, хоч я і не відчувала нічого — навіть втоми в ногах. Мене зупинила Олена.

— Стій-но, сестрице, вже й ноги мене не держать… Дай перепочити, хоч на хвилечку.