30. Надія

Тарас розказав, як майже усе їхнє військо розбили, багатьох забрали в полон, а йому вдалося врятуватися. Він не дуже вдавався у деталі, а на усі мої уточнювальні питання переводив тему та починав щось запитувати в Олени. Імовірно, я наступала на якийсь болючий мозоль з важких спогадів своєю цікавістю, але зараз мені була важлива кожна крихта інформації, і я готова була тиснути, наступати на мозолі, робити все, що завгодно.

— Як гадаєш, куди могли попрямувати козаки, що вижили чи врятувалися з полону? — запитую в нього, хоч знаю і без того, що маємо йти на південь.

— Гадки не маю. Та й навряд чи хтось врятувався.

— Ні, я точно знаю, що група козаків мала врятуватися, — наполягаю на своєму.

— Бачу я, дуже ви вірите, що цей ваш характерник Чорнобривець вижив… Можу я подивитися, звісно, хоч і не обіцяю — мало сил у мені зараз. Але якщо вже побачу, то не чекайте, що брехатиму вам.

— Так, подивись! — вигукнула Олена з надією.

От дурна! І що ж він може побачити? Що Максим в іншому часі? Так це я і без магії козацької можу підтвердити.

Той взяв її за руку, закрив очі, трохи підвівся та щось мугикав собі під носа.

— Ох, відчуваю, як чекаєш ти його, наче голубка голуба свого сизокрилого… М-м-м… А голуб твій літає десь дуже далеко. Утім бачу я, що повернеться до тебе він, зів’єте ще ви разом гніздечко.

Я іронічно хмикаю. Усе ясно з його магією. Говорить те, що від нього хочуть почути. Але він не звертає уваги на мої смішки, як і Олена, що навіть кліпати й дихати перестала, засяяла та готова була тепер ловити кожен звук, що злітав з вуст цього чоловіка. Що найкраще можна дати безутішній жінці? Звісно, надію.

— А моя кохана мене так і не дочекалася, пішла за іншого, — не помічаючи моїх смішків, мовить Тарас. — А я, дурень, усе обирав честь і військо, усе думав, що кохання-зітхання — то все не про мене і завжди встигну побратися, дітей завести, аж поки лежиш на сирій землі, чуєш тупіт коней, як свистять кулі на тобою, як брязкотять шаблі, а твоя — лежить у бруді та вже не підіймається рука… От тоді розумієш, що в житті було головне. Зовсім не те, що мені казали з малечку. Головне — то любов, дівчата. Якщо маєш любов у серці — то маєш усе, що тобі треба в житті. А я, видно, так і помру вже без любові, одинокий вовк десь у лісі.

Згадую, як Максим казав дещо схоже про шлюб з Оленою. Що він також обирав честь, і долг, і козацьку службу, вважаючи це чоловічим обов’язком, найважливішим понад усе. Сподіваюся, одиноким вовком він точно не помре і раніше усвідомить, що кохання важливіше. Бажано, щоб коханою була я, а не Оленка…
Кидаю недобрий погляд у її бік, і знову відчуваю провину і сором. Просто їй пощастило зустріти Максима раніше за мене, от і все. Але ж він перенісся крізь віки до мене не просто так! Це моя доля, моя!
Олена не помічає моїх поглядів, не чує моїх кричущих думок… Вона зосереджена на розповіді Тараса.

— То допоможи нам знайти побратимів Максимових, — випалила Олена.

Очі її виблискують сльозинкою від пронизливих та сповнених болем речей Тараса. Я і сама зітхнула важко, погоджуючись із кожним його словом. Хоч я і не воїн і не мала таких жахливих обов’язків та обставин, як Тарас із Максимом, я все одно якоюсь мірою вважала, що кохання почекає. Треба ж спершу побудувати кар’єру, купити квартиру, машину… А хлопці нікуди не дінуться. Про дітей я взагалі не думала ніколи. І не сказати, що за мною табун з чоловіків бігав… Просто я не вважала це проблемою, не шукала сама кохання, тільки мріяла несміливо. Я навіть думала, що кохання — то вигадка, щось з книжок та фільмів, бо сама ніколи не відчувала його по-справжньому. Аж поки не зустріла Максима. Як шкода, що так пізно я усвідомила свої почуття, не встигла йому навіть сказати, не встигла відмовити повертатися. Сиділи б зараз у мене вдома. Пили б чай, розмовляли про майбутнє…

— Нащо вам його побратими? Чому не самого козака свого шукаєте? Бачу, до речі, що ти із ним теж пов’язана міцно, — каже Тарас, пильно дивлячись на мене. Від його погляду відчуваю, як побігли сироти по шкірі…

Е-ні! Припини мене сканувати, чоловіче!

— Бо він недоступний поки що, — випалюю, поспішаючи перебити характерника, доки той не бовкнув чогось зайвого.

— Хм… Ти не маєш бути тут. Бачу тебе чужорідною до цього світу, наче нема в тебе зовсім коріння ніякого і душа твоя бовтається, — розмірковує козак, споглядаючи мене.

— Ти маєш рацію. Я не від світу сього, — підтверджую я, вирішуючи сказати правду. Зрештою, він теж має розумітися на таких речах, як і Максим. — Перстень Максима — артефакт, який допоможе мені повернутися додому.

Тарас мовчки обмірковує мої слова, погляд його затуманюється, ніби думки відлітають десь в інші світи, намагаючись зрозуміти, чи істинні мої слова.

Тарас нічого більше не сказав. На диво, він не розпитував ані про магію, що перенесла мене сюди, ані про перстень, ніби мої слова не дуже його і здивували.

— Добре. Я проведу вас, але буду в подобі вовка, щоб швидше зализати рани. Шлях почнемо наш завтра на світанку. Нам треба прямувати на південь.

Ми з Оленою радо обійнялися, розділяючи нестримний захват від того, що наша спільна надія нарешті хоч чимось підкріплюється. Неважливо, скільки днів нам ще йти, неважливо, наскільки ми втомлені та голодні — головне, що у нас є реальний шанс знайти перстень — мій квиток додому!

***