29. Вовк-одинак

Я ошелешено дивлюся на зарості сухої трави, де ще секунду назад лежав поранений мною хижак, але на превелике здивування, замість вовка на тому самому місці лежав… чоловік. 

Олена, так само як і я, не вірила своїм очам. Закривавлений чоловік розпластався на траві, схопившись рукою за бік, залитий кров’ю. Червона пляма швидко ширилася по брудній тканій сорочці з темно-сірого сукна. Великі кремезні груди здіймалися догори, даючи зрозуміти, що незнайомець ще живий і дихає.

— Це ще хто т-т-такий? — затинаючись питаю я і пальцями знову намацую пістоль, який лежав недалеко. Олена похитуючись намагається встати, тримаючись за стовбур сухої осики.

— Це якась темна магія, — перехрестившись, каже вона.

— Та що ти? А я думала, що все нормально! — саркастично передражнюю я її. — Спочатку усе було нормально, коли ти гепнулася посеред лісу, а потім, коли величезний вовк хотів нас з’їсти. А тепер, виявляється, це темна магія? 

— Настю, заспокойся, голубко! Він важко поранений і вже не зможе нам нашкодити. Треба зупинити кров.

— Що? Ти серйозно? Ми ще й життя йому рятуватимемо? З глузду з’їхала? Тікаймо звідси! — кричу на неї я щосили, очима шукаючи наші речі, розкидані довкола і не випускаючи захололими від жаху пальцями пістоль.

— Облиш це, він вже нас не врятує. Це був останній постріл, — Олена м’яко кладе долоню на мою руку зі зброєю.

Ох, як же мене бісить цей її спокій! Наче нічого не трапилося! Чи це в неї ще шок від дивних цих її запаморочень?

— З тобою ми ще поговоримо, до речі! А поки що у нас тут невідомий, якого я пристрелила, і ти серйозно пропонуєш нам надавати йому допомогу замість того, щоб якнайшвидше втекти?

— Пропонуєш просто кинути його посеред лісу? — розводить Олена руками. 

Я розгублено дивлюся то на неї, то на пораненого фейкового вовка, який раптом ворухнувся. Одразу ж мобілізуюся та готуюся оборонятися та бігти.

Чоловік прийшов до тями та протяжно застогнав.

— Поможіть… — вигукнув він, спробувавши встати.

Олена кинулася до незнайомця, на ходу хапаючи шмат сукна із сумки.

— Олено, обережно! — гукаю її боязко та неохоче проводжаю поглядом.

От навіщо мені ці проблеми? Я вже втомилася від цих сюрпризів долі, магії та усілякої чортівні, яка коїться зі мною останні тижні. А, дідько! Треба іти за нею.

Біжу за Оленою, боячись лишати її саму поруч з таємничим вовкулакою. Можливо, з'ясуємо, хто він насправді такий? Загадковий середньовічний чаклун чи перевертень? А може і не було ніякого вовка і мені це все привиділося?

Хутко біжу за Оленкою, а та вже перемотує пораненого тканиною, жорстко затинаючи рану. Чоловік стогне, важко дихає та намагається допомогти їй.

— Я дістала кулю. Тисніть отут щосили, — командує вона йому і той слухняно виконує. Її руки залиті кров’ю, а поруч на траві — та сама заговорена Максимом куля, що вразила ціль безпомилково.

В голові різко виникає флешбек до нашої із Максимом зустрічі. Ми ж саме так із ним і познайомилися! Він також був поранений… Тільки не так сильно або просто встиг вгамувати кровотечу. А потім він посипав рану якимось своїм порохом і підпалив люлькою.

— Ох, голубко, не допоможе вже мені нічого. Не хотів вас я налякати.

— Ти характерник? — здогадуюся я. Чолов’яга киває та крізь зуби відповідає:

— Характерник, так. Думав, злякаєтесь, та й втечете…

— Ну вибач! Ми вже лякані, — іронізую я. — Краще б сам втік. Нащо стояв над Оленою?

— Вона ж непритомна була… Хотів роздивитися чи жива… Ох…

Він протяжно застогнав, притискаючи сукно до рани, і ледве дихав.

— Ану тихо! Мовчить обидва! Мені треба знайти травичку одну. Настю, потримай добре рану.

— Е, ні! Тільки не я! І взагалі, здається, рану треба знезаразити. Бо інакше він не виживе, Олено. Ніяка травичка не допоможе. Це Максим так казав.

Вона вирячилася на мене здивовано, продовжуючи тиснути на рану щосили. Її сукня вкрилася плямами крові.

— Коли Максим таке казав? Він був поранений? — злякалася вона.

— Я тобі потім розкажу… Поки що у нас тут інший поранений вмирає. Треба припалити йому рану, — наполягаю я, шукаючи очима пістоль.

Якщо вже взялися рятувати, то треба діяти. Рішуче хапаю пістоль та витрушую з дула залишки заговореного пороху на долоню. Сподіваюся, це спрацює. Якщо допомогло Максимові, то допоможе і його побратиму. Хоч би порох подіяв! Ну і, сподіваюся, не пошкодую потім, що рятую життя цьому чоловікові…

— У тебе є кресало чи якийсь вогник? — запитую у характерника. Той киває та вказує на кишеню. Дістаю звідти якийсь амулет та пристрій для видобутку вогню. Олена читає по моєму погляду, що розпалювати вогонь я точно не вмію і розуміє, що це її частина. Вона вже здогадалася, що я хочу зробити.

— Дайте якусь палку чи щось затиснути зубами, — благає чоловік, який також зрозумів план наступних дій та що це єдиний його варіант вижити.

Відламую гілку та простягаю йому, з подивом дивлячись на людину, яка готова пройти через страшенний біль заради порятунку. А найстрашніше, що я готова цей біль заподіяти. Вдруге. Здається, мене вже нічим не налякати в цьому житті. Я сама мало не загинула, стріляла в іншу людину, мало не вбила чоловіка, а тепер намагаюся таким нелюдським способом врятувати йому життя.