28. Шлях тернистий і звивистий

Як же я втомилася. Бідні мої ноги, руки, тіло… І цей постійний голод. Спрагу довелося вгамовувати річковою водою, до якої мій шлунок зовсім не звик. Навіть Олену нудить щоранку, що там мені вже казати. Знесилена та розгублена, крокую за Оленою, яка наш шлях лісом долає значно легше і впевненіше. Моя доля в руках цієї дівчини та цілковито залежить від її навігаційних здібностей, здатності виживати в дикій природі та витривалості.

Колись у підлітковому віці я їздила в археологічний табір у Крим, і там ми жили в наметах, готували їжу на багатті, жили у дикій природі, одним словом. Але тодішня дика природа, як мій єдиний досвід виживання в таких умовах, здавалася мені тепер жалюгідною підробкою, враховуючи мій нинішній досвід. Намет мені тепер тільки сниться. 

Першу ніч я взагалі не могла заснути, бо Олена налякала мене вовками. Ми ночували на гілці дерева, прив’язавши себе ганчіркою, яку розділили навпіл — тією, що прихопила у селян. Хліб ми теж швидко доїли, лишившись без запасів. 

На другу ніч Олена вирішила таки розвести полум’я, хоч і вийшло це не з першого разу, але смажити на ньому було нічого, бо ми нічогісінько не змогли вполювати. Нашою єдиною здобиччю виявилися річкові мідії, яких ми змогли наловити біля берега. Готувати їх теж не було на чому, а поки я їх чистила, роздерла собі усі пальці. Зрештою, аби як посмажили нещасних багатостраждальних мідій на паличці та полягали спати. 

На цей раз я провалилася в сон, бо мій організм вже просто не витримував. Олена розбудила мене вночі, аби я почергувала, та я знову заснула, не дотримавшись варти й не підтримуючи вогонь. Багаття згасло під ранок і ми прокинулися від холоду та голоду.

Серпневий ліс не балував нас теплом літньої ночі. Увесь одяг промокав від високої вологості, а тіло промерзало до кісток. Очікувано я підхопила застуду. Мій шлях до моря став ще нестерпнішим та довшим, бо ми були вимушені частіше зупинятися.

Олена давала мені пожувати якусь траву, чому я вже була навіть несила протистояти.

— А чому ти нічого не розпитуєш про майбутнє? — цікавлюся у неї. Олена жодного питання не поставила мені за весь цей час, розпитувавши тільки про Максима.

— Бо не варто мені про те знати. Он Максим накликав біду своєю цікавістю до речей, що не для людського розумєнія й опинився в іншому світі. Може, це Господь покарав його так?

— Чому одразу покарав? Можливо, навпаки обдарував, — розмірковую я.

— То й тебе він теж обдарував? — іронічно запитує вона, натякаючи на мої страждання у лісі та невпинний нежить і гарячку. Я зараз дійсно в жалюгідному становищі та вигляді.

— Вважаю, що так. Я усе життя мріяла на власні очі побачити минуле, стати свідком видатних подій нашої історії, становлення нашої держави. І от я тут. Якщо мені вдасться повернутися у мій час, я використаю це у написанні своєї кандидатської. Принаймні зможу викласти те, що побачила про побут та події, як власні судження. А ще обдумую написання книги. Я все думала, що в мене немає на це часу… А мені б зараз хоч клаптик паперу.

— Ти — дівчина грамотна, освічена, бачу. А якщо не вдасться?

— І я лишуся тут?

— Так. Якщо така воля божа? Що робитимеш? — примруживсь, запитує вона.

— Не знаю навіть. Якщо не помру в цьому нескінченному лісі, і якщо не проженеш мене геть, то буду із тобою виживати.

— Звісно, не прожену. Ти ж мені родичка, — жартує вона та плескає мене по плечу.

— А ти дійсно не бачиш між нами подібності?

— Ні. Дуже ми різні із тобою, з різних світів.

— Ти й про Максима так говориш, та його кохаєш до нестями.

— Так. Але шляхи господні не споведимі. Покохала я його всім серцем, усю себе йому віддала. І якщо вже така воля божа, такий план на мене, то хіба можу я щось вдіяти?

— Ну принаймні ти вже не одна. У тебе є названа геть не схожа на тебе сестра, — підбадьорюю її та схлипую. Олена теж зроняє сльозинку та міцно мене обіймає.

Вона притискається до мого плеча, і я відчуваю, як її дихання стає уривчастим, наче схлипи.

— Гей, Олено, ти плачеш? — проводжу рукою по її волоссю, намагаючись заспокоїти. Та щось незрозуміло мугикає мені в плече. — Люба, ти чого? Усе налагодиться! Максим повернеться.

Олена відриває обличчя і дивиться на мене своїми очима-озерами, сповненими сльозами.

— А що як ні? Як я без нього? — запитує вона в мене. 

Стільки страху і безпорадності на її обличчі, що аж мені стало лячно. Ще не вистачало, щоб вона зараз розклеїлася, і ми згинули тут у цьому лісі. Ще секунду назад вона була спокійна і навіть мене заспокоювала, а тут раптом така різка зміна настрою. Беру її за руку та намагаюся заспокоїти:

— Слухай, я розумію, що ти боїшся його втратити, але повір, ти у кращому становищі, ніж я. Ти принаймні у своєму часі. До того ж ти така розумниця, Олено! Я не зустрічала людини, мудрішої та розсудливішої за тебе! Без тебе, я б і хвилини не вижила у цьому часі, а ти живеш тут постійно. Ти впораєшся з будь-якою бідою! Чуєш мене?

— Угу, — посміхається вона, витираючи сльози, розмазуючи їх по щоці. — Якби ж так було все просто.

Дівчина поправляє волосся та витирає лице подолом спідниці, аж раптом скрикує та хапається за живіт.