27. Південь

Богдан відлип від моїх губ та ні живий ні мертвий застиг з-поміж нас двох, схожих як дві краплі води дівчат.

— Як же це? Пречистая Діва. Як же це? — повторював він постійно онімілими губами та дивився по черзі то на мене, то на справжню Олену.

— Ти жива! — вигукую я очевидне та не приховую збентеження, бо поява Олени була справжнім сюрпризом для мене. Стискаю губи від сорому та не знаю, куди подіти погляд.

— Жива! — дратівливо підтверджує Олена, хоч і зрозуміло, що їй довелося не мало пережити, як і мені. Вигляд у неї не дуже охайний, спідниця роздерта по краях, рукави сорочки засукані та брудні, а на шкірі видніються численні подряпини, як і на її босих ногах, чорних від пилу та бруду.

— Оленко? — белькоче Богдан, підійшовши ближче до неї, досі перетравлюючи неймовірну появу дівчини. — А хто ж тоді це? Святі угодники…

— А це Настя, моя… далека родичка, — пояснює Олена, поки я збираю до купи слова та будь-які розумні пояснення ситуації, що усі розбіглися в голові.

— То ти мене знаєш?! Яке щастя, — вдаю дурепу я та не відмовляюся від своєї легенди про втрату пам’яті. — Бачиш, я мало не загинула вчора і трохи маю прогалини у пам’яті. То я не Олена?

— Он воно що. А ти, Богдане, хіба не бачиш, що це геть інша дівчина?

Той розчервонівся та зовсім розгубився.

— Ні… Вона ж — то ти! Викапана! — ніби виправдовуючись, широко розплющує він очі та тицькає пальцем на мене. Вдаю, що геть нічого не розумію.

— Та зовсім ні, ні краплі ми не схожі. Хіба що трошечки, бо кажу ж — родички ми. Далекі. Але зараз не про це. Скільки вас людей врятувалося та куди прямуєте? — швидко перейшла до справи Олена. 

Оце дівчина! Термінатор якийсь! Невідомо як вижила, стільки пережила, і хоч би хни. Невже поцілунок із Богданом її не зачепив? 
Розгублений Богдан повністю перемикає увагу на "нову" Олену.

— На захід, в Івонівці, нас дюжина жінок та ще пів дюжини дітей, дід Микола та я, усі хто встиг втекти з села до пожежі. — слухняно відзвітував Богдан.

— Та ні, прямуємо ми на південь. Ти ж сам клявся мені, — заперечую його слова.

— Я думав, що ти Олена, — обурився Богдан. Ласка та ніжність куди й поділися з його вуст. — А ти ошукала мене, бешкетниця бісова!

— Ти сам назвав мене Оленою, а я мало не вмерла, нічого не пам’ятала, тож і повірила! Але хай так, ти клявся, що підемо на південь до козаків! Він клявся, Олено! І казав, що кохає всім серцем! Тебе…

Знову чекаю на її реакцію і розумію, що попри її витримку, не така вже вона й сталева. Її зачепив наш поцілунок, вона все бачила і зрозуміла, у неї купи запитань, які вона не може поставити зараз, але точно поставить, коли ми лишимося на одинці. Отже, Оленочко, не так тобі все одно на Богдана, як ти розказувала... 

Олена ледве дихає. Обурення та втома читаються в її безпорадних очах. Я ще не бачила її такою. До цього вона випромінювала впевненість та легкість, була налаштована позитивно, а зараз її наче хто підмінив.

— Я йшла пішки лісом усю ніч. Йшла вашими слідами та на дим. І зараз мені геть не до того! За нами йдуть москалі, нищать усе,  а ви тут… А ви тут часу не гаєте, — схлипнула вона.

— Оленко, перепочинь. Ходімо з нами. Я попіклуюся про тебе.

— А я? — не приховуючи роздратування, звертаюся до хлопця, який ще хвилину тому готовий був валятися у моїх ніг, а зараз цілковито ігнорує, наче й не було нічого.

Богдан повністю сконцентрувався на Олені та забув про мене. Аж неприємно стало. 

— Ти теж можеш із нами піти. І забудь усе, що я казав тобі. Ти мене в оману ввела.

— Олено, а як же Максим? То ти брехала, що любиш його, що і небо і землю перевернеш, аби його знайти?

— Що? Ні! І ти, Богдане… Чому не полишаєш своєї вдачі впертої? Не буду я з тобою, — вибухнула Олена. Обличчя її почервоніло, очі засяяли образою. 

Це вистава така чи вона каже правду? Емоції справжні точно, а от її словам якось я не вірю. 
Після слів Олени закипів уже й Богдан.

— А я думав, ти забула вже про нього. Згубить він тебе! Себе занапастив, та й тебе затягне у безодню. Нема його більше! А тобі ще жити та жити! — переходить на крик він. Його чоло напружене, очі палають вогнем обурення. Він хапає Олену за руку, але та виривається.

— Не по дорозі нам із тобою, Богдане. Я казала тобі. А Максимко мій живий, хай би що ти казав.

— Ну й чекай його. Дурепо!

Богдан сплескує руками та зривається нервово з місця. Ми залишаємося з Оленою на одинці. І нам є що обговорити. Вирішую почати перша.

— Він прийняв мене за тебе, а я була налякана, от і набрехала. Дозволила йому повірити, що ти — це я. А той поцілунок… Я сама не очікувала, він перший поліз цілуватися.

— Нічого не кажи, Насте. Може, у твій час то й файно любитися із хлопцем, коли є в тебе коханий, давати обіцянки такі, але мені гидко від того на душі, що він-бо подумав, що я така.

— Вибач, благаю… Він такі слова казав про тебе, я подумала, що у вас щось було із ним, — продовжую стояти на своєму. 
Я розколю цю сталеву дівчину! Я виб'ю з неї зізнання! Не така вона свята, як вдає. Але Олена не здається.