26. Врятована

— Голубонько, відкрий очі, мила моя! — чоловічий дзвінкий голос вириває мене з безодні. 

Розплющую очі та бачу перед собою чоловіче засмагле обличчя. Кашель душить. Намагаюся щось сказати, але не можу. Легені болять, наче розпечені на мангалі. У горлі неприємно шкребе та булькає. Заходжуся кашлем та відчуваю, як вода підіймається з легенів. Неприємне відчуття. Але я жива… Я не потонула і не задихнулася.

Незнайомий хлопець допомагає привстати та плескає по спині. Це геть не допомагає, відмахуюся від нього, але нічого не можу зробити. Спльовую воду та якусь зелену жижу.

Я ще ніколи не була так близька до смерті вже вдруге за останні кілька днів. Одразу ж згадується сталеве лезо шаблі біля мого горла, а тепер мене душить кашель. Хапаюся за шию руками, намагаюся вирівняти дихання.

— Де я? — вичавлюю з себе хрипко та ледве зрозуміло. У роті гірчить.

— Яке щастя! Ти жива! Оленочко моя, голубко! Вже думав і не зустрінемося із тобою.

Чому він називає мене Оленочкою, ще й голубкою? Сумбурно згадую останні хвилини, що застрягли в пам’яті. Річка, яку ми мали перейти, течія, з якою я не впоралася, Оленина сукня, що віддаляється — флешбеками спливають спогади в голові.

— Де Олена? — перепитую, озираючись. Хлопець заспокоює мене.

— Не хвилюйся, Оленко, ти мало не захлинулася, але силою божою викинула тебе річка на берег, принесла до мене. Помовч поки що. З тобою все буде гаразд. Просто помовч.

Розумію, що нічого не розумію. Він прийняв мене за Олену? Але ж де тоді вона? Невже вона не врятувалася? Який жах… Якщо він мене знає, тобто знає Олену, то як мені себе поводити? Вдати, що я — це вона чи розказати правду? Але ж чи сприйме він її так само легко, як і Олена, яка принаймні знала Максима та його магію?

Горло та легені нещадно болять. Зараз важко говорити. Просто подивлюся, що буде далі.

Хлопець обережно згрібає мене до купи та бере на руки. Я не пручаюся. Рухи його настільки делікатні та сповнені турботою, що я відчуваю спокій. Тепер я у безпеці. Інстинктивно хапаю його міцну шию, обіймаю. Приємне тепло чоловічого тіла миттю заспокоює та зігріває.

Він несе мене від річки і я бачу невеличкий табір. Горить багаття. Пахне чимось смаженим… Як же давно я не їла… Відчуваю, як обертом йде голова, тримати її немає сил, тож притуляюся до плеча незнайомця. Той несе мене та приговорює:

— Відпочинь, Оленочко, відпочинь. Нічого не кажи. Тепер все буде добре. Ти врятована.

Відчуваю, що втрачаю свідомість від того, що просто немає сил…

… Знову розплющую очі. Яскраве полум'я сліпить очі. Тепер мені тепло й сухо, лежу на якійсь устілці біля вогнища, вкрита жорстким колючим покривалом. На мені чомусь біла сорочка. Не моя точно. Від усвідомлення цього підскакую та озираюся. Навколо мене люди, але я очікувано нікого не знаю. Це не воїни, здебільшого жінки у простих вбраннях, усі метушаться, десь за деревами кричить та вередує дитина.

— Оленко, ти отямилася? — знову підбігає до мене той самий хлопець, мій рятівник. Сідає поруч зі мною та пропонує горнятко із гарячим напоєм. — Ось, випий. Баба Параска сказала, стане легше. Ти застудилася у холодній воді. У тебе гарячка. Але це нічого.

Вдивляюся в його обличчя — симпатичне, молоде, але вже зі зморшками від численних турбот та переживань, засмагле — він явно з простого люду. Чорне волосся до плечей, трохи скуйовджене, заправлене за вуха, відблискує у світлі багаття. Чорна борідка та вуса роблять лице мужнім, але очі випромінюють юнацьку простоту та доброзичливість.

— Що зі мною сталося? Я не пам’ятаю нічого, — чесно кажу йому та вирішую вдати, мов у мене провали в пам’яті.

— Це нічого, голубко. Це пройде. Ти ледве вижила, ледве не потонула. Я радий, що ти знайшла наш табір. Ми прямуємо до Іванівців на захід на Правобережжі. Там є мій дядько, нас приймуть там, заснуємо нове селище. Туди московити не сунуться. А місце для броду вибрала ти невдале, там прихована течія, от і занесло тебе.

— Вибач, я не пам’ятаю нічого. Ми давно знайомі з тобою?

— Ох, сердешна, зовсім погана… Богдан я… Дружилися ми із тобою…

— Коваль? — осяює мене здогадка.

— Так! От добре як, потроху так і згадаєш.

— І ми з тобою дружили? — уточнюю, примружившись. Невже просто друг може бути таким ніжним і ласкавим?

— Дружили…

Богдан поправляє покривало на моїх ногах та не вдається до подробиць, але ж вони мені так потрібні.

— І давно ми дружили? Нагадай.

— Так з дитинства, голубко.

— Стривай-но… Я пам’ятаю Максима…

— Та хай би йому грець, тому Максимові. Причарував тебе він. Не буде тобі щастя з ним, як і вісточок від нього не було.

— А звідки ти знаєш, що мали б бути вісточки?

Богдан знітився та щось пробурмотів невиразно. Схоже, він дійсно закоханий в Олену і дуже палко! Це ж треба! Я тут маю неабиякий попит. Де ж ці кавалери у моєму часі? Тут тобі й коваль з шикарними міцними плечима, і козак… І все це Оленці? А мені ж чому жодного? Може, це карма якась? До речі, дуже за неї переживаю. Хоч би із нею усе було добре, бо якщо ні — я геть не розумію, що робити. Богдан цей точно не погодиться відправлятися на пошуки Максима та його персня, а сама я пропаду. Ой, пропаду…