25. Шлях

Ночувати в лісі — радість ще та. А особливо, коли чуєш як виють вовки, як ухає сова. 

З хорошого — Олена полікувала мою рану якоюсь травичкою. Чесно кажучи, дуже скептично ставлюся до усього цього травництва та гомеопатії, але вибирати особливо не доводиться, бо кров знову почала сочитися. Зрештою листочок якоїсь рослини дійсно спинив кров та трохи зняв набряк.

Спали з Оленою по черзі. Думала, взагалі не засну, але і сама не пам’ятаю, як провалилася у глибокий сон. Дівчина збудила мене вже на світанку. Треба було збиратися йти далі. З’їли останній шмат хліба, який поділили навпіл. Я сіла на Вітра, а Олена вела нас лісовими тропами.

— Чому просто не йти уздовж річки? — запитую в неї.

— Це занадто помітно. Ми час від часу будемо виходити до берега, щоб знайти вдале місце для переправи. Не хвилюйся, я довіряю господу та лісовим духам. Чуєш сойку?

— Ні, — чесно відповідаю, бо дійсно чую купу різних співів, але виокремити з них щось конкретне мені важко.

— Вона веде нас, — із посмішкою каже Олена.

Нічого не відповідаю. Ох, не подобається мені цей оптимізм. Аж занадто нагадує Максимову впевненість. Все вона знає, лісу довіряє… 

А що як заблукаємо та сконаємо в цьому лісі? Я ще й ходити нормально не можу. Зате я вже доволі впевнено тримаюся у сідлі.

— Настю, скажи, а Максимко згадував мене? Коли був у твоєму часі?

Дивно, що вона цього раніше не спитала… Було б дуже жорстоко з мого боку збрехати зараз. Хоча можна було б. Буду відвертою із собою, я все ще сприймаю її як суперницю і все ще десь у глибині душі сподіваюся, що якимось чином буду із Максимом. А що? Якщо я не зможу повернутися у свій час, а він знайде мене, то принаймні знайду своє щастя тут! З ним… Мабуть, і тут можна було б облаштуватися якось, побудувати хату, з банею обов'язково. Ну буду саджати город, розводити худобу, а по свободі — писатиму дослідження для майбутніх поколінь. Звучить як план! І ніякої Олени в цьому плані не має бути. Ні, ні й ще раз ні! Тільки я, Максим та наші дітки.

— Згадував, звісно. Але ми не дуже-то й багато базікали із ним взагалі-то. Казав він, що ви посварилися перед тим, як він пішов на війну, — кажу їй та із насолодою спостерігаю, як на її обличчі з'являється бліда занепокоєність.

Боже, Настю, яке ж ти стерво!!! Як ти можеш так вчиняти з невинною дівчиною, яка тебе врятувала й особисто тобі нічого поганого не робила! Фу! Так не можна!

— І ще казав він, що ти дуже красива і дуже він тебе кохає, — додаю я з меншим ентузіазмом та полегшено видихаю, впевнившись, що я не остання сука і чесна людина. А Максим згодом сам вирішить, з ким йому бути.

Олена теж одразу ж веселішає. Рум'янець повертається на її щоки, очі так і сяють.

— І я люблю його всім серцем своїм. Що б я не казала, і що б він не мовив, а ми все одно будемо докупи — я чую те. Посварилися ми трохи, та ж то дурниці. Правда ж? — запитує вона в мене, ніби хоче, щоб я її в цьому переконала.

Е-е, ні, люба. Я і так наступила собі на горло, сказавши, що він тебе кохає усім серцем і голубкою називає. Хоча не так — кохав усім серцем! До того нашого поцілунку, про який ти, люба, навіть не здогадуєшся… Якби він так сильно кохав, то не було б і того поцілунку. Він просто сам ще не встиг то збагнути. Але збагне.

— Ну не знаю. А через що саме була ваша сварка?

Олена потуплює очі та забирає посмішку з лиця. Помічаю, що не дуже вона хоче говорити, але мені аж кортить дізнатися, як виглядала ситуація її очима. З того, що розповів мені Максим, я пам’ятаю, що Олена наполягала на одруженні, а козак обрав честь і обов'язок перед військом та не поспішав із весіллям. Не факт, що він взагалі планував одружуватися з Оленою. Олена той факт сприйняла з обуренням та погрожувала йому, що побереться з іншим. З якимось там ковалем, здається. Потім Максим не отримував від Олени жодної звісточки. Нумо, послухаємо тепер версію другої сторони…

— Ой, та через дрібниці, знаєш… Милі сваряться, тільки любляться.

Так я тобі й повірила, брехуха! Не хочеш викладати правду, то я тобі допоможу, Оленко…

— Він щось казав про одруження, здається… І що ти сказала, що якщо він не одружиться з тобою, то ти обереш іншого… Якось так, — підливаю масла у вогонь я.

— О, ні… Лишенько, щоб йому. Не казала я такого! То сам він вчепився в того Богдана, наче світ на ньому клином зійшовся. У гніві чого тільки не наговориш.

Отже, таки казала. Отже, Богдан як потенційний залицяльник існує.

— А чому ж ти йому листів не писала? Ніяких вісточок не посилала, що чекаєш на нього?

— Так і він не писав! — ображено надула губки Олена і смикнула за повіддя. Вітер заіржав, а я від переляку вчепилася в нього обидвома руками.

А це вже цікаво… Виходить, Максим збрехав, що писав Олені, а вона не відповідала. Або його листи десь губилися. Це вже щось та й означає. Розсталися вони точно не на добрій ноті.

Далі йдемо мовчки, думаючи кожна про своє. 

Олена помітно посмутнішала. Відчуття голоду стало моїм супутником. Я завжди думала, що легко перенесла б подібне випробування долі. Але одна справа — не встигнути пообідати на роботі, а інша справа — не мати можливості поїсти через відсутність самої їжі. Усі мої спроби знайти бодай щось їстівне в лісі Олена розбивала на друзки: те не їстівне, інше отруйне. Їсти сирі гриби теж не можна, а річкові мідії та рачків можна було б наловити, але смажити нема на чому. Зрештою, коли я зовсім занепала духом, на нашому шляху раптом трапилася дика груша, що Олена звісно, списала на «божу поміч». Наїстися фруктами не вдалося, ще й живіт у мене скрутило. Олені теж було погано, але в неї все обійшлося блювотою.