24. Річка

Як добре, що зараз літо. Намагаюся заспокоїти себе, що це просто тимчасові труднощі. 

Чомусь згадалося, як Максим уперше потрапив до мого житла та як я показала йому свою ванну... Як він занурився у гарячу піну, який він був збуджений та захоплений… А який торс… Ой, лишенько! Настю, зупинися. 

Я перевела боязкий погляд на Олену, ніби та все-таки вміла читати думки… Якби так, їй би точно не сподобалася картинка, яка зараз стояла у мене перед очима — оголений Максим із рушником, що ледве прикриває пружні м'язисті сідниці…

— Максим казав, що ти травниця? Але ж думки ти не читаєш, егеж? — окликаю її. Хвора нога не дає так швидко йти. Олена обертається та чекає на мене.

— Ні, що ти. Вмію я зцілювати, знаю деякі заклинання, худобу лікую, обряди роблю на врожай та погоду, та не більше того. Хоча односельці завжди ходили до мене за порадою. Так допомагала я батькам копійчиною… Ох, царство боже їм, бідолашним. Не заслуговують вони на таку смерть. А я ж їх і поховати не зможу… Вогнем поховані…

У Олени на очі навернулися сльози. У мене теж стиснулося серце від жалю.

— Як це сталося? — обережно запитую в неї, поки ми майже вийшли на берег.

— Московити кляті... Було в мене негарне відчуття за кілька днів до того. І щодо Максима теж. Снився він мені, казав, що не побачимося ми до червоної повні. А потім вовки ще вили. Я казала батькам, що буде біда, та вони не слухали. А того ранку не хотіла я йти до озера по трави, але все-таки пішла. Хоча хто зна, це мене й врятувало… Мабуть, у Господа були на мене інші плани, щоб я жила.

Олена схлипнула та ледве змусила себе продовжити. Хочеться її обійняти, але не наважуюся. Ледве торкаюся її плеча. Так дивно бачити своє ж обличчя… Ніби втішаю саму себе. Бачу, як тремтять її руки, як боляче й важко їй говорити.

Присідаємо на великому валуні біля річки, поки вона збирається духом, щоб говорити далі.

— Я коли дим побачила, то серце стиснулося — зрозуміла, що сталася біда. Покидала усе та побігла додому, до села та зустріла сусідів. Дід Іванко був поранений, тітка Аглая налякана й бліда, мов смерть, плакала весь час, поки говорила… Московити прийшли до села. Спочатку староста села вийшов до них, намагався домовитися, але щось не те сказав їм, сердешний. Вони просто вбили його й почали грабувати, хапали усе, що бачили, різали людей. І старих, і молодих, і дітей. Хлопці молоді намагалися спротив чинити, та які ж воїни з простих хлопаків? Ті хто міг, тікали до лісу. А хто не встиг — усі загинули. І батьки мої теж. Підпалили нелюди ті село, тож батькам моїм вже не допомогти. Я не послухала їх, побігла все одно, аж поки на власні очі не побачила той жах, що снитиметься мені до кінця днів моїх, ті крики й стогони, що доносилися звідусіль, хати охоплені вогнем. 

Олена перевела подих та продовжила, ледве стримуючи біль і сльози, що лунали в кожному її слові:

— До хати батьківської я не добігла. На околицях зустрівся мені Богдан, наш коваль, друг мій, він виводив кілька жінок із дітьми на руках. Був весь у крові… Бігли вони до його човна, до озера. То він розвернув мене, благав бігти з ними й про батьків моїх сказав, що краще мені не вертатися до хати… Що їх уже не повернеш, що все згоріло. Далі я мало пам’ятаю. Пам’ятаю тільки що побігла на пасовисько до коня в надії, що до нього ще не дісталися москалі. Не могла я лишити Вітра мого любого, обіцяла піклуватися про нього, поки Максим не повернеться. А там двоє чортів цих, п’яних ущент. Ніколи б не подумала, що горілка та клята врятує мені життя колись… Вони лика не в'язали, як побачили мене, навіть не намагалися схопити. Я покликала Вітра, той прискочив з-за дерев. Потім вскочила на коня і давай дьору. А поки бігли ми з Вітром, то чула, як по п'ятах біда біжить за мною. Чула, як і інші села палали, гинули. Біля Іванців тебе побачила на дорозі, і як той чортяка йшов до тебе, мов хижак, хотів занапастити. Відчула я силу незрозумілу в собі — наче сама доля промовляла до мене, що маю врятувати цю душу невинну. Промовила я заклинання, попросила святого духа, щоб допоміг. І він допоміг… Рука не схибила. Пощастило тобі, Настю. А далі ти знаєш.

Я здивовано округлила очі.

— То це ти стріляла?

Олена кивнула.

— Ти вмієш стріляти з такого? — не вгамовуюся я та зовсім іншими очима дивлюся на цю дівчину. 

Як проста сільська дівка змогла зорієнтуватися та вистрілити ще й поцілити з відстані? Схоже, Олена геть не проста… Власне, а чому я дивуюся? Хіба міг Максим покохати просту дівчину?..

Олена зняла з плеча сумку, з якою практично не розставалася — і тепер мені стало зрозуміло чому. Вона дістала з неї той самий пістоль, загорнутий у якусь щільну тканину.

Здивовано округлюю очі, бачачи, як Олена уміло крутить пістолетом у руках. З острахом відсуваюся від неї. Це ж справжнє вогнепальне знаряддя вбивства! Старовинний (принаймні для мене) пістоль — доволі рідкісна й дорога зброя як для цього часу, не кожен воїн міг дозволити собі таку зброю. 

Знаю, що важить така штука не менш як півтора кілограма. Брати до рук цього звіра точно не хочу, але Олена, схоже не боялася та добре знала, як із ним поводитися…

— Максим мене навчив. Я й не хотіла спершу, та він настоював, сердешний мій, ніби відчував, що колись знадобиться мені. І це його пістоль. Кулі в ньому заговорені. Варто лише задумати ціль та вистрілити — і куля знайде шлях до ворога. Та лише одна лишилася, на жаль. І на коні їздити він теж мене учив… Вітер добре знав мене, любив. Може, трохи менше, ніж Максима. Коли кінь повернувся місяць тому, заіржав під подвір'ям, я розплакалася, місця собі не знаходила, але молила, щоб він був живий… Кінь не повернувся б, якби із господарем усе було гаразд, він чекав би на нього.