23. План дій

Ми не встигли усе обговорити з моєю новою знайомою, бо десь здалеку почулося іржання коней.

— Москалі наздоганяють. Нам не можна лишатися тут, — збентежено сказала вона, витерла сльози та різко посерйознішала. Я знову побачила перед собою ту сувору залізну незнайомку, яку легко прийняла за чоловіка, коли не бачила ані фігури, ані обличчя.

— Але куди нам тікати? А що як Максим повернеться туди ж, де опинилася я? Як він знайде нас?

— Він знайде, не хвилюйся. Його магія допоможе йому. Тут він володар великої сили. А от нам варто втекти у безпечне місце.

Олена квапливо перев’язала мою ладижку своїм поясом, добре зафіксувавши суглоб. Тепер мені дійсно було не так боляче і я навіть могла йти. Потім допомогла мені вдертися на коня, накинула на себе свою чорну накидку, а мені веліла триматися міцно. Вже за мить стало зрозуміло чому — Олена мчала так швидко, що важко було дихати. Галоп відбивався у скронях моїм пульсом, я тримала зуби міцно зімкнутими, бо боялася лишитися без них. Чіплялася з усієї сили за талію Олени, а ногами стискала коня так, що м’язи палали від болю та напруги. Навколо нас здіймалися клуби пилу, аж поки ми не виїхали у чисте поле.

У носі свербіло від незвичної кількості квіткового пилу. Аромат сіна та сухої трави відчувався особливо сильно — у місті такого не відчуєш. Так мчали ми кілька годин, не зупиняючись і не розмовляючи. Степи місцями змінювалися маленькими лісами, а ліси — широкими степами. Ми оминули лише кілька сіл, що виглядали порожніми або спустошеними, ніби місцеві мешканці у передчутті страшної біди, просто залишили свої домівки. Так ми доскакали до берегів Дніпра. Олена зупинила Вітра, і тепер у нас був час відпочити.

— Близиться вечір. Заночуємо тут, а далі пошукаємо місце, де перейти річку убрід.

Згідно киваю. А що ще мені лишається робити? Не казати ж їй, що я налякана до пів смерті? Що я уявлення не маю, як переходитиму річку вбрід! А ночувала я у лісі востаннє з її ж хлопцем і то не наважилася вийти з машини… 

Я чужинка у дикій природі, я чужинка у цьому часі… І доля моя тепер залежить від такої самої чужинки, хоч і як дві краплі води схожої на мене. І якщо вона захоче кинути мене тут, то я навряд чи виживу. 

Так, годі, треба взяти себе в руки та спробувати з'ясувати якомога більше про моє становище і чому так сталося. Можливо, це допоможе мені повернутися додому.

— Як гадаєш, Максим перенісся у майбутнє до мене, бо ми якось пов’язані? — запитую в неї. 

Цікаво, що вона скаже, адже вона й досі ніяк не відреагувала на те, що ми схожі з нею, мов сестри. Тільки й думає про Максима… Мого Максима! Але краще їй не знати, що я так вважаю.

— Ти думаєш, ми родичі? — перепитала вона, роззброюючи коня, який радо фиркає та вертить головою.

— Не знаю, але ж ми такі схожі.

— Хіба? — дивується вона. 

Невже дійсно не помічає, що у нас одне обличчя, одна фігура?! Ну, можливо, її форми трохи стрункіші та витонченіші, ніж у мене… Але ж овал лиця, очі, зріст! 

— Не сказала б так. Може, й справді ми якісь далекі кровиночки… та чи воно таке вже й важливе? Бо ж мандри в часі — то не людська справа, а проти самої природи та Божого ладу йти не гоже! Я ж йому казала: не дражни долі, не порушуй, що від віку встановлено, та ж він…

— …впертий, як баран, — продовжую мимоволі я й одразу же зупиняю себе, ніби спіймана на гарячому. 

От нащо ці деталі, Настю? Ще не вистачало, щоб Олена щось запідозрила про мої почуття та покинула мене тут з ревнощів. Я ж не виживу тут сама! Але Олена лише згідно киває, підтверджуючи мої слова.

— О так! Впертий, як той бугай у ярмі! Скільки йому не товчи у вуха — все одно, наче горохом об стіну! Завжди він розумніший за всіх був, усе знав, як йому ліпше та що робити… А мене отак саму-самісіньку покинув, мов сироту безпритульну. І що ж мені тепер, бідолашній, без нього діяти? Тужу я, як зозуля без пари, за своїм соколиком-голубом. Як він там, у тому далекому, чужому майбутті? Ой, а коли ж то й зовсім не вернеться до мене?

Від її слів холодіють долоні. Вона сказала те, про що я й думати боюся! Я, звісно, мріяла побачити на власні очі минуле, але ж не залишитися в ньому! А якщо Максим дійсно чомусь не зможе повернутися? Що як перстень вийшов  з ладу? Я навіть не знаю, що гірше: те, що ніколи більше його не побачу чи те, що лишуся у вісімнадцятому столітті!

— Олено, він точно знайде шлях, як повернутися. Принаймні я дуже-дуже на це сподіваюся. Не хочу я жити не у своєму часі! Не хочу!

Намагаюся, відкинути нерви та зайві емоції. Зараз вони точно не допоможуть ні мені, ні Олені. Треба гарно поміркувати. Так, становище у мене скрутне, але я у відносній безпеці, не сама — а з місцевою людиною, яка тим більше у контексті проблеми. Транспортний засіб як ніяк у нас є. Лишається тільки дочекатися Максима з його перснем та повернутися додому. Стоп! Але ж якщо при переміщенні перстень губиться або якимось дивовижним чином лишається у своєму часі, то, виходить, що навіть якщо Максим перенесеться у цей час, то мене повернути може лише той перстень, який є тут? Ой! 

Якщо це так, то я точно в халепі! Господи! От тепер я точно не можу не панікувати!

— Оленко, скажи, то зараз 1702 рік, правильно? А скільки часу минуло з того дня, як зник Максим?