22. ДРУГА ЧАСТИНА. МІЙ ХАРАКТЕРНИК З МАЙБУТНЬОГО

ДРУГА ЧАСТИНА. МІЙ ХАРАКТЕРНИК З МАЙБУТНЬОГО

Про що я тільки думала? Вляпалася в історію у прямому і переносному сенсі. 

Хіба могла я передбачити, що перенесуся на три століття назад? Що таке можливо взагалі? 

Звісно, ні. Але ж частина мене дійсно вірила, що перстень спрацює, і що подорожі в часі існують, і якщо Максим перенісся з 18 століття у 21 до мене, то він може так само і повернутися назад — зникнути безслідно з мого життя. А я не могла цього допустити. 

Так, не могла! 

Видається, я закохалася я у цього козака… 

У його щирість, відкритість, доброту та неповторність. 

А ще не могла я допустити, аби він загинув. Щоб все сталося так, як було написано в музеї під експонатом — тим клятим перснем, який належав козакові. І от тепер маємо: уся в бруді та багні, із пораненою шиєю, мало не зґвалтована і вбита якимось нелюдом-московитом з минулого, і це все за останні кілька хвилин.

Ноги біжать, очі бачать тільки дорогу, поле і полум’я в далечині. Позаду лишився нападник та його шабля, а ще іржання коня, яке стрімко наближається. 

Біжи, Настю, біжи швидше, рятуй своє життя, яке фактично ще навіть не почалося. Ох, хоч би Максим не барився дуже та попрямував за мною слідом, бо без нього мені не вижити.

Тупіт копит наздоганяє мене, пронизливе іржання коня летить у спину. Відчуваю, як тремтить під ногами земля. Страх невідомості змушує озирнутися на бігу. Від хвилювання та страху дихаю голосно, жадібно втягую ротом запилене повітря, пропахле димом та спаленою травою. Вершник з накидкою, що закриває пів обличчя, стрімко наближається до мене.

— Рятуйте! — виривається з моїх легень. 

Несподівано для себе прискорююся ще більше. Біжу з останніх сил. Дихання та крик про порятунок змішуються у відчайдушне хрипіння, а в голові крутиться тільки: «хоч би не впасти, хоч би не впасти…», і раптом відчуваю різкий біль у нозі, перечіпляюся та кочуся шкереберть на узбіччя дороги. 

Це кінець.

Знову пронизливе іржання. Вершник тінню повис наді мною та завмер на коні. З жахом підіймаю очі, не знаючи, що чекати на цей раз. Чи врятує знову куля від нападника? Чи пощастить мені ще раз?

— Давай хутко! Застрибуй на коня!

Розгублено вдивляюся в обличчя, приховане капюшоном накидки. Голос лунає суворо, стривожено, але по-жіночому м’яко. Кілька секунд приходжу до тями, цього вистачає, щоб зрозуміти, що рука, простягнута в мій бік, не несе загрози. А може, це посланець Максима? Розмірковувати нема коли. Постріли та звуки запеклої битви десь недалеко, тупіт коней, що наближався, змушує підвестися та довіритися. Ледве встаю на ноги, шкутильгаю та простягаю руку у відповідь.

— Хапайся за підніжку, — знову скеровує мене голос та допомагає видертися на коня. 

Навіть і не знаю, як мені це вдалося, бо ніколи не сиділа верхи, та й фізична форма моя лишає бажати кращого. Чіпляюся брудними пальцями у сідло, аби втриматися, бо вершник вирушає в галоп. Абияк підтягуюся вище, щоб триматися за спину свого рятівника. Чи рятівниці?

Кінь швидко відносить нас далі від палаючого селища, від смороду запеклої битви, стогонів та криків. Намагаюся втриматися за вершника та не злетіти. У вухах дзвенить. Ноги та руки заціпеніли, напружено хапаючись за тварину та намагаючись не випасти.

Можу думати тільки про зараз. А що буде далі, куди мене везуть, рятують мене чи намагаються занапастити — це все потім. Зараз би втриматися на коні.

Скільки часу пройшло, не помічаю, але тепер чую тільки гуркіт копит та власне серцебиття, що пульсує у тілі.

— Тпрррру! Стій, Вітре! — командує голос та зупиняє коня. 

Я видихаю та завмираю, чекаючи, що ж буде далі. Щось клацає в голові від цих слів, але поки що не розумію що саме. Нервовий тремор захоплює новою хвилею, бо зараз усе стане зрозуміло.

— Ну злізай, — звертається тепер до мене голос, дзвінкий, високий, дуже знайомий.

Розчіпляю руки та незграбно копирсаюся на коні.

— Нумо, тримайся за руки та стрибай!

Квапливо зістрибую та, не втримавшись на ногах, падаю.

— Ти не забилася?

Фігура у накидці ловко зістрибує за мною слідом та присідає навпочепки біля мене.

— Трохи нога болить, — відповідаю крізь біль я та нарешті маю змогу роздивитися краще того, хто простяг мені руку допомоги. А точніше — тієї. 

Це безперечно дівчина! Зовсім молода. Вона метушливо допомагає мені підвестися та відводить у тінь дерева, знімає із себе накидку та простеляє її на землі, щоб я сіла. Я обережно приземляюся та простягаю втомлені ноги. Замружуюся від болю в нозі. 

Напруга відступає, відчуття загрози також. Одне лише розуміння того, що мене врятувала жінка, додає спокою та впевненості.

— Дякую, що врятували мене. То ви дівчина? — говорю я їй, роздивляючись забиту ногу та обмацуючи своє тіло, ніби намагаюся зрозуміти, що дійсно жива та не маю інших поранень окрім шиї.