21. Повернення

Усі мої хвилювання ще й дорога вимотали мене вкрай. 

Я відчувала себе втомленою. Максим не випускав з рук свій перстень, ніби боявся, що він знову зникне, про щось думав та постійно хмурив брови. Мені здалося, що він нервував. А от що я знала точно, так це те, що нервувала як ніколи в житті. 

Далі на нас могло чекати два варіанти розвитку подій: перстень дійсно магічний і подіє — тоді Максим відправиться назад у свій час, до своєї Оленки, а я залишуся у своєму часі сама зі спогадами про нього та ту неймовірну зустріч, яку принесло мені життя. 

Другий варіант, якщо перстень не подіє, то Максим назавжди лишиться у моєму часі. 

Обидва варіанти змушували серце калатати, бо обидвох я боялася. 

Якщо він залишиться, що робити? Як допомогти йому виживати в цьому світі? Як оформити йому документи? Як адаптувати до сучасного світу? Чим він зароблятиме на життя? Але й це дрібниці. Чи буде він зі мною? Власне, останнє питання змушувало тремтіти. 

Усе моє єство таємно бажало, щоб ця людина була поруч, щоб лишилася зі мною назавжди… Але ж він кохає іншу. Я для нього — лише підробка оригіналу, двійник, зовні схожий на справжню його кохану, але геть інший зсередини… Проте так у нас хоча б буде шанс! У мене буде шанс! Можливо, з часом я зможу замінити йому Оленку, а згодом йому вже й не буде вона потрібна зовсім, бо буду я — його Настуся!

— Про що ти думаєш? — перебив він мої думки, від чого я аж здригнулася.

— Що? — розгубилася я.

— Ти посміхалася, коли думала про щось. От мені й стало цікаво.

Я відчула, як зашарілася, бо не могла сказати йому, що думала про нього, що у своїх думках-мріях бачила нас разом, а ще шалено боялася, що він залишить моє життя, яке більше не здаватиметься мені повноцінним без нього.

— Та так, неважливо. А ти не хвилюєшся? Готовий повернутися у свій час? — запитала я, таємно сподіваючись, що він зараз скаже, що не хоче і жадає лишитися у майбутньому зі мною та будувати своє життя заново з моєю допомогою.

Максим струсив плечима та покрутив шиєю, розминаючись та скидаючи напругу.

— Дуже хвилююся.

— Через те, що може не вийти? — з надією запитала я.

— Ні. Думаю, а раптом мені не варто повертатися? Раптом Оленка не чекає мене.

— Про що ти говориш?

— Ми посварилися напередодні, — зізнався Максим, понуривши очі.

Раніше я чула тільки слова про кохання та щире захоплення, заздрила такій любові, а виявляється, у їхніх стосунках не все так безхмарно. Злорадна Настуся всередині тріумфувала та відкорковувала шампанське.

— Я дуже кохаю Оленку та, звісно, бачу її своєю дружиною. Та тоді ще був не час, розумієш? Тоді я потрібен був козацькій братії, назрівала війна. Без характерника війську торба. Та Оленка не хотіла мене відпускати. Хотіла, щоб я був тільки із нею, тільки їй присвятив своє життя, але дух мій буремний підказував, що є в мене інші задачі, що маю я бути у Січі.

— І вона не пробачила, що ти пішов у похід? — здогадалася я, а зла Настуся мисленно продовжувала з надією пити шампанське.

Козак кивнув.

— Вона розлютилася, коли я став збиратися. А я ж казав їй, що кохаю до нестями, що кохання моє повертатиме до неї завжди й ми одружимося, бачить Бог, але ще не час. Тоді вона сказала, що знайде собі іншого, не воїна, а просто вольного хлопця, може, коваля. А я знав, що за нею впадає той клятий Богдан, коваль з сусіднього хутора. Він тільки й чекав, щоб я за поріг, а сам до неї топтав стежку: то ножі точив, то кухлі дарував, чортяка окаянний. Її ті слова гострою шаблею ранили моє серце. Я обурився і пішов у степ, де побачив знак від духів землі про велике лихо, що наближається. А на ранок відправився з неспокійною душею у Січ, навіть не попрощався із нею. Я відправляв їй вісточки, та вона не відповідала, а потім почалася битва, полон... Перед лицем смерті зрозумів я, що скоїв помилку тоді, що не так я мав піти. От і захотів повернутися до неї, обійняти міцно, поцілувати…

Після тих слів я похмурнішала, а Настуся всередині розлючено розчавила келих долонею та розвіяла скляний пісок по вітру. 

Я згадала поцілунок минулої ночі, про який завжди мріяла — настільки він був вчасним, романтичним, несподіваним, ПРАВИЛЬНИМ, але насправді він мріяв про поцілунок ІНШОЇ.

— То ти хочеш повернутися до вашої сварки та уникнути її?

— Можливо. Та вона все одно розізлиться, що лишаю її, йду у військо. Та так хоча б знатиме вона, як сильно кохаю її та що ми одружимося одразу, як повернуся. Я знаю, що і вона кохає. Знаю, що нам доля бути разом.

— А раптом ні? Раптом не кохає? Раптом інша в тебе доля? — зло кинула я.

Максим замовк на мить та задумався.

— От і дізнаємося, Настуне. На все, що не робиться, воля божа.

***

Ми всілися поруч на березі лиману, у тому самому місці, де ще вчора милувалися зоряним небом та грілися біля багаття. Але сьогодні все було інакше. 

Ми мали попрощатися із ним назавжди. Ми сиділи просто неба, на зеленій траві та дихали свіжим вологим повітрям. Синє безхмарне небо обіймало нас.