20. Переконливість Максима

Директоркою музею виявилася доволі молода пані, брюнетка з яскравою червоною помадою та блискучими чорними очима — колоритна, красива жінка, яка зустріла нас доволі привітно.

— Тетяно Юріївно, це до вас. Науковці з іншого міста. А цей чоловік каже, що він також нащадок козака Максима Чорнобривця з 18 століття. Щодо експоната, — представила нас пані Антоніна та зникла.

— Вітаю вас, колеги. Що вас привело до нашого музею?

Я показала своє посвідчення Тетяні Юріївні, але вона з більшою цікавістю роздивлялася Максима.

— О, то ви справді з козацького роду? — мовила вона до Максима.

— Так, пані. Звати мене Максим. І я хотів би просити вас показати мені той перстень. Він належить мені, себто моєму пращурові, — виправив він себе, підкрутивши вуса.

— Як цікаво. Захоплююся вашою відданістю родинній історії та традиціям козацтва.

Тетяна Юріївна уважно розглядала Максима, зупинила погляд на його чуприні та сережці у вусі.

— Саме так. Пан Максим усе життя присвятив етнографії та збирає матеріал для нової книги про свій рід.

— Що ви кажете? — задоволено захитала головою директорка та склала руки в замок під підборіддям.

— Так. То ви могли б піти нам на зустріч та дати можливість роздивитися краще родинну реліквію Максима? — з надією запитала я у директорки.

Та миттю зняла з обличчя привітну усмішку.

— Я, звісно, розумію ваше бажання, але є певні правила. Цей перстень є власністю музею. Якщо ви маєте докази, що він належить вашій родині, — фото, документи, свідоцтва тощо, — то ви можете звернутися письмово до адміністрації музею із запитом на дослідження походження предмета. — протараторила директорка завчений текст, ніби він був десь у неї перед очима.

— Ми розуміємо, пані Тетяно, але ж як науковиця, ви могли б зробити виключення для науковців? Ми працюємо над дослідженням, і нам би хоча б зробити декілька світлин…

— Ні, це виключено.

— Ми будемо дуже обережні, у рукавичках! Лише на декілька хвилин.

— Виключення може бути для вашого університету, але знову ж таки за офіційним запитом від ректора. Він у вас є?

— Ми проїхали тисячі кілометрів заради цього персня, — не здавалася я, відчуваючи, що обурення Максима наростає та скоро може знищити директорку разом з усім музеєм та експонатами.

— То є запит у вас? — суворо перепитала директриса.

— Ні.

— Тоді дякую, що завітали до нашого музею. Чекаємо на вас із запитом і тоді спробуємо щось придумати. І це тільки тому, що ми колеги, — солодко посміхнулася Тетяна Юріївна та делікатно встала з місця, натякаючи, що нам вже час іти.            

Я не знала, що сказати. 

Я майже не вірила, що ми взагалі зможемо знайти перстень, якому понад двісті років і який зник невідомо де. Але диво сталося — і ми його відшукали! І тепер бідолашного Максима відділяла від нього лише бюрократична процедура, папірці та небажання допомогти чиновниці. 

Невже такою буде справжня причина зникнення Максима — козака з минулого, який не зміг повернутися у свій час? Адже саме тому перстень і потрапив до музею з невідомих джерел. Його могли зберегти побратими та передавати з покоління в покоління, на шану товаришеві, зберігаючи історію артефакту та пам'ять про його володаря. 

Якщо це сталося, виходить, що Максим ніколи не повернувся по нього. Чому я одразу не подумала про це? Це ж абсолютно логічно! Ой, лишенько, він лишиться у майбутньому! Тобто, у теперішньому… Моєму теперішньому… 

Я взяла Максима за руку та співчутливо зазирнула в його очі. Він, на диво, мовчав та сканував непохитну директорку навіть не зморгнувши, поглядом. 

Я міцно стиснула його гарячу долоню, бажаючи підтримати та утримати від гарячих вчинків, на які він здатен, як я вже мала можливість з'ясувати у громадських місцях, та потягла до виходу, але Максим вивільнив свою руку від моєї та першим покрокував до дверей, хоч я думала, що він так просто не піде від цієї пані. 

Але він не збирався виходити, а навпаки — щільно причинив двері та закрив їх на замок.

— Що ви собі дозволяєте? — переполошилася директриса та вирячила очі.

— Максиме, що ти робиш? — перелякалася і я, зрозумівши, що помилялася щодо тихого мирного уходу.

— Тихо, Настю. Мовчи та просто спостерігай, — суворо мовив він сталевим голосом, кинувши на мене один різкий, але сповнений впевненості та переконливості погляд, що миттю скував мою волю. 

Я стала мов вкопана біля дверей і застигла в німому очікуванні. Директорка підбігла до столу та схопила свій мобільний, бажаючи набрати номер, але не встигла. Максим повільно підійшов до неї та клацнув пальцями просто біля її перенісся.

— Слухайте мене, пані, та не говоріть нічого, — владно промовив він до директорки.

Та зблідла й замовкла, переставши репетувати. Руки й плечі  її опустилися, мов гумові, та виронили телефон на стіл, вона завмерла по струночці біля свого столу і навіть не кліпала.

— Зараз ви проведете мене до зали з перснем, відкриєте той скляний ящик та віддасте перстень мені. Потім ви зробите усе так, ніби того персня ніколи й не було у вашому музеї.