19. Поклик козацького перстня

На ранок я здивовано виявила себе на задньому сидінні своєї машини, закутаною у ковдру. 

На диво, прокинулася я із приємним відчуттям легкості та бадьорості, ніби спала я не на тісному жорсткому сидінні, а на пухкій хмаринці. Спогади про учорашню ніч здавалися сном, неприємне відчуття сорому зникло безслідно, лишивши тільки легкий фльор новизни та відчуття себе іншої. Я ніби прокинулася вперше у житті по-справжньому!

Я потягнулася та вилізла з автівки, розправляючи сплутане волосся, коли побачила Максима на березі. Він робив якісь дихальні вправи та рухався, наче у бойовому танку, не помічаючи мій погляд. А я не могла відвести очей. Так гарно грали його м’язи у променях сонця, виблискували тіні від води на вологій спітнілій шкірі. Цей чоловік вражав своєю природною силою, якою було просякнуте його тіло, але йшла вона звідкись зсередини.

Я поправила волосся, протерла очі. Він помітив мене та осяйно посміхнувся, побажавши доброго ранку.

— Ти прокинулася? З прийдешнім новим днем, голубко, — мовив він до мене, продовжуючи робити вправи.

— Добрий ранок! — натхненно відповіла я.

І він дійсно був добрим, свіжим, запашним, привітним! Сонечко сяяло високо над деревами. А вогнище досі палало, не змінившись ані трохи за ніч, продовжуючи віддавати своє багате тепло. Ніс задоволено потягнув аромат вологої свіжості та трави.

Максим завершив свою зарядку поклонами на чотири сторони світу зі складеними долонями біля грудей, потім здійняв руки до сонця, щось прошепотівши, і задоволений та усміхнений покрокував до мене.

— Як ся спалося, Настю?

— Добре, — прохрипіла я, скоса роздивляючись його міцний торс та дивуючись, як здобув він такі м’язи без сучасних протеїнів та бадів.

Нарешті він одягнув футболку,  та взявся заплітати довгого чуба у кіску, щоб скрутити її традиційно на маківці.

— Я помітив, що ти багато спиш і мало рухаєшся.

— Хіба?? — здивувалася я — людина, що ніколи не висипається. Аж до сьогодні. Сьогодні все було інакше!

— Так. Того ти й важка така, і могла би бути стрункіша. Від того у твоєму тілі багато рідини та енергії сталої, яка не циркулює, мов вода у болоті.

Неприємненько, звісно, почути від чоловіка, а тим більше від такого мужнього та сильного, про мою зайву вагу, але він має рацію. Не можу сказати, що я прям вже така важка, але стрункішою стати не завадило б…

— Мені здається, я за день так нациркулююся, що енергії нема взагалі нінащо.

— Звісно, немає. Вона вся витікає у безодню, не тримаючись у твоєму тілі. Іди до мене, покажу декілька вправ, які допоможуть тобі пробудити внутрішню енергію та розпочинати день бадьоро.

Я навіть не стала сперечатися. Ноги самі пішли до осяйного сонячними променями Максима. 

Він показував мені прості вправи, що трохи нагадували асани з йоги, тільки в русі. Я незграбно, як могла, повторювала. Було так весело, ніби моє тіло було не моїм зовсім. Ми реготали та обмінювалися жартами, тож козацька зарядка швидко переросла у веселу руханку. Максим підігравав мені залюбки та не очікував від мене серйозного ставлення, від чого я цілковито розслабилася та забула про ту Настю, що завжди все тримала під контролем.

Максим неймовірний. 

Як дивовижним чином у цій людині поєднується непоєднуване? Він вважає себе християнином, постійно звертаючись до язичницьких богів, вчить мене оздоровлювати своє тіло, постійно розкурюючи свою смердючу люльку та не відмовляючись від чарки чогось міцного. Скільки суперечностей в одній особистості!

Ми поснідали залишками овочів. А за пів години вже їхали в машині у напрямку Одеси, на яку стійко вказував поклик козацького персня.

— Він вже поруч, Настуню, я добре відчуваю його! Ми знайдемо його і я відправлюся додому, — захоплено щебетав Максим, ледве втримуючись на місці. 

Здається, якби він міг, то вже побіг би поперед машини. Було приємно бачити, як він радіє. Але маленький бісик десь глибоко в душі сподівався, що ця подорож не буде успішною і він залишиться. Зі мною.

— То тобі треба лише його вдягнути чи як?

— Мені треба підкинути його догори, а поки воно буде в повітрі, промовити та відчути місце, де б я хотів опинитися, а потім впіймати та затиснути перстень у долоні. Зараз відчуваю, що треба повертати на захід.

Я звернула з траси на дорогу, що вела у місто, трохи вже приловчившись до його вказівок напрямку. Мені допомагав компас на телефоні та навігатор. 

Рух містом лякав мене найбільше, тож їхали ми повільно, але доволі впевнено. Максим був дуже зосереджений, не дивився у вікна і взагалі майже весь час сидів із закритими очима, але чітко казав, куди їхати, де звертати. Якоїсь миті я зрозуміла, що вже навіть не дивлюся на навігатор, а просто їду, куди він сказав, і його вказівки із закритими очима дивовижним чином чітко збігалися з усіма поворотами. Лишалося тільки стежити за світлофорами та вчасно ставати у потрібну смугу. Зрештою ми виїхали на спокійну вулицю з менш жвавим рухом.

— Стій! Він тут! — вигукнув він різко та широко розплющив очі. 

Я вдарила по гальмах та побачила перед собою паркувальний майданчик перед великою історичною будівлею, вхід у яку був прикрашений скульптурами козаків. Я приголомшено прочитала назву і мимоволі округлила очі. Це був Музей Історії розвитку Українського козацтва.