18. Невідома магія

Як не дивно, нещасний ховрашок, засмажений на вертелі, пахнув напрочуд апетитно. Шлунок зрадливо забурчав, не бажаючи ласувати залишками сендвіча, який я відклала, вирішивши все-таки дати шанс новому досвіду в кулінарії. Принаймні кукурудза із бурячком, приготовані на вогні, точно не дадуть мені сьогодні мучитися від голоду.

За двадцять хвилин, як і обіцяв козак, їжа була повністю готова. Ми всілися обличчям до води на сухій балці, яку притарабанив на узбережжя Максим. 

Позаду диміло вогнище, захищаючи нас від нав'язливих комах, а перед очима танули сутінки, збуджуючи уяву яскравими кольорами, розлитими по небу, які щедро просочувалися й у воду лиману на обрії. 

Я мимоволі замилувалася краєвидом, який змушував серце битися енергійніше, щемливо нагадуючи щось приємне та сумне одночасно родом із далекого дитинства.

— Як красиво, — не стрималася я.

— Хіба запропонує якийсь з тих твоїх готелів щось подібне? — задоволено закивав Максим, відриваючи половину ховрашка та нанизуючи на зачищену гілку для мене.

Я промовчала, не знаючи що й сказати. Було дійсно красиво, тепло і затишно.

— Козак у степу ніколи не лишиться голодний чи холодний. Вільні степи — наче рідна хата. Хіба можна чогось ще бажати козацькій душі? Хіба що гарячих обіймів коханої…

Він сумно зітхнув, мабуть, згадавши свою Оленку.

— Вона дійсно схожа на мене?

— Так, ви майже як дві краплі води, тільки в неї шкіра засмагла, обласкана сонечком і обдарована ластовинням на носі. А волосся в неї довше, світліше, наче стигла пшениця. Вона волосся збирає у косу. Тобі б теж, мабуть, личило. Краще ніж оцей пучок, що, я бачу, носять сучасні дівчата або довгі пасма, що втрачають силу.

— Втрачають силу?

— Звісно. Коса захищає жіноче начало. А розпущене волосся розв’язує жіночу силу, віддаючи її чоловікові, що її кохає. Тому наші жінки розпускають волосся тільки на ніч, тільки для свого чоловіка, а вдень ховають його або заплітають у косу, що набирає сили та зміцнює жіноче здоров’я.

— Зараз жінки носять і короткі зачіски.

— Я бачив. Часи змінюються, ви віддаляєтесь від природи, забуваючи її закони. Відповідно і захист природи вам вже не такий важливий. Енергія та сила, що в необмеженій кількості живе просто неба, зараз нікому не потрібна. Енергії, що я відчув від сучасних людей, іншого сорту. Не скажу, що погані, просто інші, незнайомі мені. Ви їх черпаєте з інших джерел.

— Цікаво. А взагалі дивно, що я схожа на якусь дівчину, яка жила на землі кілька сот літ тому.

— Чому ж жила? Усі часи відбуваються одночасно. Десь там вона і є, моя Оленка. Інакше я не потрапив би сюди. Ех, сумую за нею. Вона в мене сильна та красива. А от тобі сили бракує.

— Чого це? — здивувалася я, очікуючи почути інше.

— Ти розтрачуєш свою силу на заздрощі, почуття провини та ненависть до себе.

— Я не згодна із тобою.

— Хіба приймаєш свою вроду? Ти тільки розум свій приймаєш, тому він і квітне. Хіба ти не заздриш сестрі? Що та щаслива в коханні, вважає себе вродливою попри що.

— Попри що? Але ж вона дійсно вродлива!

— Вродлива. Хоч для мене її краса забруднена, заляпана фарбами та окрасами, що псують справжній рум’янець, розріз очей, м’якість губ. А чому ж ти не вродлива, якщо моя Оленка — красуня справжня? А ви ж із нею, як сестри, як дві краплі води.

— Не хочу розчаровувати тебе, але канони краси зараз дещо інші, і Катя, можна сказати, ідеал краси сучасної жінки.

— Такий самий штучний, як і усе довкола. Це нормально, але я певен, це ще зміниться. А ти дуже гарна. Просто втомлена, змучена. Не вистачає тобі жіночої сили, легкості. Забагато ти на себе взяла, от і тягнеш цей тягар сама, не даючи нікому допомогти тобі. Ця твоя впертість відштовхує чоловіків та тих, хто може дати захист та любов. Мені шкода, що тобі самій доводиться виживати у цьому складному та небезпечному світі. Невже зовсім не знайшлося для тебе твоєї людини?

— Може, її і не існує? Може, вона десь в іншому часі та просторі?

Максим замислився, діставши свою люльку та затягнувши звичну трав’янисту суміш. 

Він нічого не відповів мені, занурившись у власні думки та той медитативний стан, у якому я вже бачила його. 

Умиротворене лице чоловіка випромінювало спокій та тишу, як вода в лимані, що темнішала та поглинала залишки багряного світла, що стікало з неба. Вже було видно перші зорі, такі незвично яскраві та палкі. 

Таких не побачиш у місті. Я заворожено задерла голову, спостерігаючи за небесним танком світил, що байдуже споглядали згори за землею, яка була піщинкою у безмежному космічному просторі.

Я відчула, що хочу спати. Втома та незвична атмосфера цього дня давалися взнаки. 

Тепле потріскування дров заколисувало.

— Я лягатиму. І ти вкладайся.

— Я краще у машині ляжу все-таки.

— Як знаєш. Вогнище палатиме всю ніч. Я заговорив його.

Вогонь дійсно не згасав, хоч Максим жодного разу не підкинув у нього гілок, скільки ми сиділи.