17. Біля вогнища

Сутеніло на очах. 

Я загорнувшись у плед, сиротливо чекала біля води, коли ж козак, що затягнув мене у цю господу природи, організує обіцяне полум’я. Найбільше бентежили комахи, що починали потроху мене з’їдати. 

Максим зник на якийсь час у лісочку по той бік дороги, що відділяв трасу від навколишніх сіл та безкраїх полів і степів. Він збирав якісь гілки, шукав каміння, носився туди-сюди, не зважаючи на моє невдоволене буркотіння.

— Холодно якось…

— Почекай ще трохи, голубко. Зараз буде тепліше.

— Мене комарі вже з’їли, — продовжувала капризувати я. 

Сама не знаю, чому поводилася я наче розбещена панночка поруч із ним. Мене ніби підсвідомо вабило міцне чоловіче плече, яке давало змогу відчути себе слабкою та тією, що потребує турботи. 

Навіть такій сильній та самодостатній дівчині, як я, теж іноді хочеться побути тією, яку захищають, про яку дбають та турбуються. 

Чомусь мені по життю доводиться зазвичай бути самостійною, а чоловіки, що зустрічалися на моєму шляху, завжди виявлялися слабшими за мене. Тому власне ми й розлучалися рано чи пізно. Та й кохання як такого не було. 

Як я знаю, якщо не кохала? Тому й знаю. Бо якби кохала по-справжньому, то ніколи й нізащо не відпустила б цю людину.

У моєму розумінні кохання — це невладна тобі сила, що підносить до самих небес, змушує наважуватись на ті речі, на які ніколи не наважилася б. Принаймні так пишуть у книжках. 

Про яке кохання мріяла я? Мабуть, про таке, як було у Насті Лісовської, більш відомої як Роксолана або Гюррем, та Сулеймана I Пишного. 

Не те щоб мені хотілося, щоб мене захоплювали в полон та примушували до шлюбу… Ні, для мене це не історія про наложницю, примус та султана. Для мене це історія кохання, яке змусило першу людину в державі — султана — піти на нечуване порушення традицій гарему та одружитися з наложницею, однією з багатьох… Для мене це історія кохання, яке змусило жінку відмовитися від власної віри, а чоловіка — відмовитися від традицій та інших жінок заради однієї та бути з нею до кінця життя. Це історія кохання, яка увійшла в історію та закарбована на віки у тисячах оповідань, романів та фільмів. 

Ось про яке кохання я мрію. Ось, який союз я хочу: той, що буде міцніший за будь-які життєві випробування; пристрасть, яка осяюватиме життєвий шлях у найтемніші часи. 

Поки я розмірковувала про справжнє кохання та темні часи, навколо дійсно стало темно. 

Коли я вже збиралася повернутися назад в автівку, голодна і зла, Максим, ніби відчувши мій незадоволений вайб, нарешті повернувся і розвів багаття. 

Зробив він це наче професійний фокусник, щось тихенько нашіптуючи та підкидаючи гілочку за гілочкою. 

Полум’я спалахнуло яскраво і весело, щедро даруючи своє тепло та світло. Я змінила траєкторію свого руху, як метелик полетівши до світла, забувши про роздратування, злість та смуток.

— Нарешті!

— Постій у диму трохи, і тебе не кусатимуть комахи, — сказав він і кинув у вогнище якусь травичку. Вона швидко стліла, віддавши вогню та димку солодкуватий запах лісу. 

Я послухалася, замруживши очі, та потягнула ніздрями цей манливий дурманливий аромат. 

Тієї ж миті мене наче перемкнуло. 

Злість і роздратування кудись ділися, ніби я видихнула їх зі своїх грудей, натомість відчувши легкість та приємну порожнечу в голові. Я навіть відчула, як мене трохи хитнуло вбік, і поспішила відкрити очі.

— Краще? — запитав він, хитро всміхнувшись, та запросив присісти на камінець, який невідомо звідки взявся біля вогню. Сам козак примостився на велику суху балку, що лежала недалечко, підсунувши її ближче.

Я угукнула, сама не зрозумівши, що це зі мною сталося, якщо чесно, але бурчати та невдоволено гарчати вже не хотілося. 

Він поправив на моїх плечах плед, турботливо огорнувши мене теплом. Вогонь приємно поскрипував, заглушуючи шум від дороги.

— А що ти нашіптуєш вогневі? Якесь заклинання? — уже у зовсім іншому настрої — спокійному та умиротвореному — запитала я.

— Звертаюся до Сварога, щоб розпалив багаття та подарував довге тепло, — Максим неохоче відповів.

Я здивовано повела бровою, не вперше почувши від нього згадки язичницьких богів.

— Хіба козаки не були християнами? Православними?

— Я і є християнин, а як інакше?

— Але ж Сварог — це язичницький бог вогню.

— Це втілення природи. Називай його богом чи духом, але ці сили є незалежно від релігії та віри. Можна вірувати у церкву та бога, але природні сили існують поза меж нашої віри. Наші предки назвали дух вогню Сварогом. Так мене вчили батько і дід, а їх — їхні батьки й діди. А християнство — то віра народна, вона об’єднує людей, що живуть разом. Я бачу ці дві сили не як протилежні, а як доповнюючі — кожен вірить і шукає силу там, де йому найбільше потрібно.

— Якось це суперечливо. Тобі не здається?

— Я відчуваю, Настюню, світ таким, який він є. Сила характерника зв'язана із природою та навколишнім світом, який ми маємо оберігати та захищати. Я бачу те, що сховане від очей простих людей, що не мають такої сили.