16. Подорож

Наступного дня ми вирушили з Максимом у довгоочікувану подорож на пошуки його персня. 

Батькам та Каті я сказала, що їду у відрядження. Максим ретельно готувався до поїздки, багато медитував, щось постійно нашіптував собі під носа, ніби розмовляв зі своїми невидимими духами.

Я не заважала йому, хоч і була збентежена зборами «в нікуди». 

Мої вивчення карти та доріг, намагання прокласти хоч якийсь більш менш зрозумілий маршрут були жалюгідними спробами контролювати те, що було не в моїй владі.

— Просто довірся мені. Чуйка характерника ніколи не підведе, — запевняв мене абсолютно спокійний Максим.

А я так не звикла. Відпустити та довіритись комусь? Людині, яку я знаю трохи понад тиждень? Такого досвіду в мене ще не було, але тихий тоненький голосок інтуїції уперто пробивався крізь стрункий хор голосів розуму, раціональності, практичності, розсудливості та розважливості. І цей голосок лунав все впевненіше.

***

Ми їхали мовчки, періодично зупиняючись, щоб Максим міг «зазирнути в себе та відчути», як він казав, свій перстень. Я спостерігала за ним і досі не розуміла, чому вірю йому. 

Що змушує мене рухатися за ним? Зрештою, дійшла до висновку, що це цікавість, банальна наукова цікавість. Мені було неймовірно цікаво, куди виведе мене уся ця історія та до чого дійде.

Ми впевнено рухалися у напрямку морського узбережжя, як і казав Максим раніше — на південь. 

Після обіду я зрозуміла, що ми так чи інакше їхатимемо через Одесу. Дорогу я обрала ближче до берега. Дуже мені хотілося на море, мабуть. Не була на узбережжі вже кілька років, а про Крим і взагалі згадувала лише як спогад із дитинства, не змирившись із тим, що він тепер — закрита територія.

— Відчуваю вже дух моря. Мій перстень промовляє до мене сильніше.

— Скоро будемо дуже близько до узбережжя. Але нам треба встигнути до ночі до Одеси, щоб там знайти готель і не за всі гроші світу, а це не так просто, бо зараз літній сезон.

Я зупинила машину, з’їхавши у кишеню на узбіччі, з  якого відкривався краєвид на лиман, щоб продзвонити декілька недорогих готелей щодо вільних кімнат. Макс мовчки спостерігав, як я штурмую рецепції віддалено та дивуюся цінам на те, що було у наявності. 

Через десять хвилин я зрозуміла, що точно не розраховувала витрачати на поїздку такі гроші.

— Навіщо нам щось шукати? — запитав він розгублено, чим дуже мене здивував.

— Ти про що? Не ночувати ж нам у машині?

— У залізній коробці — ніколи! Тут я нарешті бачу небо, зорі, повітря. Заночуємо на березі.

— Ти сказився? Не буду я ночувати на березі, як якийсь безхатько.

— Та що ти таке кажеш, жінко? З яких це пір люди стали боятися природи?

— Я не боюся природи, просто люблю комфорт, зручності.

— То тобі щиро подобається жити у тому кам’яно-скляному місті-велетні, де й дихати нема чим?

— Ну так.

Максим здивовано округлив очі.

— І це всім так сучасним людям?

— А ти думав, усі, хто живе у містах, живуть там через силу?

— Ну взагалі-то так. Думав, це через те, що люду стало так багато, а землі мало, звідти й ці шпаківні у височінь, що затуляють сонце й зорі, лякають птахів.

— Та ні, Максиме. Я до мозку кісток міська жителька. Не змогла б жити у селі. Хіба тобі не сподобалася моя ванна кімната, вбиральня, балкон зрештою?

— Хех, цікава ти. Дивна. Хіба можна обирати між свободою і коритом із водою під боком?

— Я дивна?

— Ну звісно. Сама собі видумуєш якісь проблеми.

— Це які ж я такі проблеми собі видумую?

— Та так, не важливо.

— Та ні! Скажи-но, чоловіче! — перекривила я його манеру та помстилася за «жінку». Якось різонуло вухо це його «жінко».

— Кажеш, що ти не гарна, а розумна. А з твоїх речей здається, що не така вже й розумна. Коли можна безплатно переночувати, шукаєш дах над головою — коробку, куди сховатися. Та й від чого? Від свіжого повітря, віт вітру морського, від зірок, що небо прикрашають, мов діаманти?

— Хм. Це образливо. Я без хвилини кандидатка наук, а це означає у нашому світі, що я точно розумна.

— Ну добре. Розум не званнями вимірюється, а думками.

— Навіщо ти зараз мене ображаєш?

— Чого ж? Ти сама себе ображаєш. Але як я образив тебе, то пробач. Козацьке серце не завжди думає, де язик гуляє.

— Я?? Це коли ж я себе образила?

— Коли сказала, що ти не гарна.

— Я така, яка я є. Не всім же бути красунями. Треба комусь і мізки мати.

— От бачиш.

— Та ну тебе.

Я надулася та склала руки на грудях. І нащо я тільки кинула усі справи аби займатися пошуками якогось дурнуватого артефакту, який потрібен йому? Нащо мені вислуховувати усі ці балачки?