15. Архів

Я абияк провела лекцію, навіть завершила раніше, бо думки мої були в архіві, поруч із Максимом, який втрапив у капкан хижачки Ольги Петрівни. Я розуміла, що маю бути поруч із ним. Ідея притягти Максима до університету вже не здавалася мені такою вже гарною. Краще б він розтрощив усю квартиру, ніж зараз зіпсує мою кар’єру. Що як Ольга Петрівна розкусить його? Запідозрить у чомусь? Вона ж за мить зрозуміє, що він ніякий не етнограф! Що вона подумає?

Я розпустила абітурієнтів та стрімголов побігла в архів. Коли вже бігла довгим темним коридором до відчинених дверей бібліотеки, почула голоси. Це був голос Максима та жіночі голосіння. Серце закалатало ще більше від стресу, ніж незапланованої пробіжки університетськими сходами.

- Тримайся, козаче, я вже біжу, - процідила я пошепки крізь зуби та завзято заскочила до холу бібліотеки.

Я застигла Максима, який стояв та щось голосно розказував. Ольга Петрівна та Марина, бібіліотекарка, сиділи за столом з чашками чаю та зачаровано слухали Максима, а те, що я прийняла за жіноче голосіння, було сміхом Ольги Петрівни. Зроду не чула, щоб ця жінка сміялася!

- Вирішили ми якось на Великдень влаштувати змагання: хто розіб’є найбільше яєць, той і стане «писанквим отаманом»! Уся братія стала бити крашанки: хто лобом, хто кулаком, хто шаблею – тренуватися та найміцнішу шукати. А я згадав, як мій дід вчив: щоб яйце було міцніше за камінь, то треба його на всю ніч маринувати в солі з попелом заговореним, а потім обкатати у воску. Так і зробив, і яйце моє стало міцне, мов кремінь. Ну, думаю, бути мені цьогоріч писанковим отаманом.

- О, Настю, а ми тут із твоїм Максимом познайомилися, - озвалася до мене Марина.

У мене аж серце у п’ятки пішло. Невже вони все знають про нього? Невже Марина усе розповіла?

- О, так! Настю, ти вже завершила лекцію? Посидь із нами. Пан Максим розважає нас своїми неймовірними етнографічними знахідками. Це просто шедеврально!

- Справді? – перелякано перепитала я.

- Настю, все добре. Сідай до нас. Чого зблідла, як стіна? – покликала мене Марина та підморгнула. Стало трохи легше. Отже, Максима не викрили.

- То розкажіть до кінця вашу історію, пане Максиме, не мучте! Ох-хох, - витераючи сльози від сміху, просила Ольга Петрівна. Вона була сама на себе не схожа, така весела, легка, навіть обличчя її стало приємнішим – риси м’якшими, очі блищали радістю.

- Не турбуйся, Настю, сідай, - звернувся до мене Максим. - Ну, пані, слухайте.

Я побачила в його очах впевненість і заспокоїлася, присівши на краєчок стільця біля столика. Марина поспішила налити мені чаю та впихнула булочку. Скільки ж їх їй приносить завгосп?

Максим тим часом продовжував свою історію.

- Так от. Почали змагання. Один б’є, - трісь, моє ціле. Другий трісь – моє тримається! Третій зрозгону б’є, мало пальця собі не зламав, трісь – мойому хай би що! Уже всі навколо скупчилися, приказують – «та він яйце своє зачарував, характерник бо, нечесне змагання». Аж тут підходить до мене дід Савка, що в Кримську кампанію ще пішки ходив. Бере моє яйце, стука своїм, трісь – і моє яйце кришиться в дріб’язок, а його ціле. Я на нього глип, а він каже: «Ти ж, синку, робив з хитрістю, а я з молитвою. Моє яйце в церкві тричі заговорене, та ще й салом перед боєм натерте, а сало на Січі – сила! Усі так зареготали, що борщі з мисок повиплескували.  А я з того виніс урок: не завжди допомагає сила чи хитрість характерника. Іноді – просте сало!

Марина та Ольга Петрівна зареготали разом із Максимом. Керівничка моя так сміялася, що столик затрусився. Я сиділа, витріщившись на весь цей бедлам та натягнуто посміхалася.

- Максиме, вам треба терміново видавати збірку козацьких оповідок. Це просто шедеврально! – захоплено сплеснула руками Ольга Петрівна.

- Так, я згодна з пані Ольгою. І не думайте навіть від нас їхати. Лишайтеся у місті! Знайдемо вам роботу, - підтакнула Марина Генадіївна та напоролася на мій приголомшений погляд.

- А чому б і ні? Такі фахівці нам потрібні. Ректорка давно казала, що варто започаткувати кафедру етнографії в університеті. Як ви на це дивитеся?

- Ох, пані, красно дякую вам за такі щедрі прийомини та запрошення, та дорога дальня на мене чекає. Вже скоро треба вирушати, - мовив Максим.

- Ольго Петрівно, Максим дуже завантажений, - вклинилася я, намагаючись відвернути увагу від Максима, але все було марно.

- Настю, - ніби здивувалася вона, мене побачивши. Її тон був доброзичливим, ніби ми були старими подругами, а не керівницею та її підлеглою. - Бачу, ти вже почала роботу з курсовими? Знаєш що, відклади їх! Так, відклади! Я сама продивлюся. У тебе ж твоя дисертація на носі. Домовилися, люба?

- Т-так, - затинаючись відповіла я, дивуючись такій неслиханій доброті керівниці, яка ніколи раніше не скасовувала свої завдання, а тільки накидувала зверху ще.

- А, і щодо твоєї відпустки. Я пам’ятаю. Принось заяву, я підпишу. Ходімо, пане Максиме. Я проведу вам екскурсію.

Ольга Петрівна кокетливо взяла Максима під ручку та вони разом попрямували університетськими коридорами, ведучи милу бесіду. Не встигли вони далеко відійти, як я знову чула той нестримний жіночий сміх та гучний, добре поставлений голос Максима, що луною відбивався від стін.