13. Нічна розмова

— Облиш палити! Нащо ти зняв той нікотиновий пластир, що я тобі дала?— прошипіла я на нього, запахнувши Катькін рожевий халат на своїй піжамі. У ньому я почувалася незатишно, але без нього було б ще незатишніше.

— А він... згорів... Ти така червона, — перевів він тему та закліпав, розглядаючи моє (а точніше – Катькіне) вбрання.

— Взагалі-то, це рожевий колір. Я знаю, що він мені не личить.

— Чому ж? Дуже навіть личить.

— Не переводь тему розмови. Благаю, заховай цю люльку і лягай вже спати! 

— Та треба голову провітрити. Стільки речей почув я сьогодні красивих, але порожніх, — задумливо пробурмотів він, явно говорячи про мою балакучу сестричку, рот якої затикався тільки, коли вона їла або пила.

Я хихикнула.

— Так, Катьку не переслухати. А я думала, тобі цікаво. Ти так уважно її слухав…

— За порожнечею слів намагався розгледіти душу.

— І як? — не стрималася я, щоб не поцікавитися.

— Красива в неї душа, але ще недосвідчена, мов мала дитина. Їй ще багато чому вчитися на цій грішній землі.

Я здивовано хмикнула. Якби сама Катька почула, що вона недосвідчена дитина, то теж, мабуть, би сміялася.

— Катька усім зазвичай подобається, вона красива. Ну а мені лишилося бути розумною. Хтось же має бути в родині з мізками…

— Ти так кажеш, ніби тебе хтось змушує.

— Та ні, я не те мала на увазі.

— А мені здається, ти звинувачуєш сестру у тому, що ти якась не така, якою мала би бути, на твою думку. Хоч порівнювати насправді немає сенсу.

Він зазирнув мені глибоко в очі, ніби вивернув навиворіт мої думки.

— Тобі здається, — відрізала я, знітившись. — Нумо лягати.

— Стривай. То ти відпросилася зі своєї роботи? Коли ми вирушимо на пошуки?

Він випустив кільце диму та затушив нарешті люльку.

— Я це владнаю. Обіцяю, Максиме. Дай мені ще трохи часу, добре?

— Я сильніше відчуваю поклик свого персня. Він точно десь на півдні. Тільки от не розумію, як він там опинився?

— А я не розумію, як ми його шукатимемо. А раптом він десь засипаний тонами пилу й ґрунту? Або взагалі десь на морському дні? Це ж як шукати голку в стозі сіна.

— Це єдиний мій шлях повернутися додому. Цей час дуже цікавий, але затісний для мене. І там на мене чекає моя Оленка.

Я промовчала. Не знала, що йому сказати. 

Сама його присутність у моєму житті була дивовижною, і я досі складно вірила у той факт, що він прийшов з минулого. А тепер я ще й задумалася про те, що робити, якщо ми не зможемо повернути його назад? І справа навіть не в моїй ефемерній відпустці, яку я досі не випросила. Що як йому доведеться залишитися тут, у цьому часі? Ким він буде, якщо ніякого персня ми не знайдемо? Людиною без громадянства та документів? Чи опиниться у психіатричній клініці? Чи наука прийме факт його можливого переміщення з минулого? Я ж прийняла, а я теж науковиця, хоч і починаю тільки свій шлях. Але ж більшість динозаврів наукового світу, як та ж Ольга Петрівна, навряд чи готові сприйняти це все серйозно. Бо які є докази того, що Максим з минулого? Його розповідь? Дані, які неможливо перевірити? Хіба є зараз бодай щось, чого не можна знайти в інтернеті? Хіба не можна створити особистість? Звісно, можна. 

З іншого боку, якщо випадок Максима викличе неабиякий розголос та може бути сприйнятий серйозно, я зможу здобути собі ім’я! Я першовідкривачка цього явища. 

А що як він знову зникне? Тоді шахрайкою буду я, якщо зараз дам розголос цьому випадку.

Я не могла зупинити думки, лігши назад у ліжко. І навіть почувши ритмічний храп Макса, ще довго лежала, обдумуючи цю дивовижну ситуацію, яку підкинула мені доля.
 

Зранку наші збори були сумбурними та швидкими. Катя, не звикла вставати так рано, без зайвих церемоній провела нас на порозі. Її цікавість була цілковито задоволена ще вчора, вона переконалася, що Максим просто колега, та й упевнена я, що вона ніколи б у житті не уявила б навіть такого чоловіка поруч зі своєю невродливою сестричкою.

Ми повернулися до мене додому і там, на нас знову чекав сюрприз. Сірий, крилатий, ще й курликав.

— А-а-а-а!!!! Тут пта-а-а-х!

— Та чого ти! Це ж просто птаха.

— Забери його!

Не те щоб я боялася птахів, але у себе в оселі їх точно бачити не хотіла. До того ж мене лякали різні хвороби, які ці голуби розносять, харчуючись на звалищах. 

Я інстинктивно схопила парасольку та стала розмахувати нею, намагаючись вигнати голуба, але той тільки перелітав з місця на місце та дмухав крилами з усього духу, голосно курликаючи. Я верещала від переляку, а голуб здіймав ще більший галас, зачіпляючи крилами усе навколо.

— Настю, перестань! Він до мене!

— Що-о?

— Облиш цей парус. Я заберу його.

Я опустила парасольку та закрилася у спальні, але цікавість все-таки взяла гору,  і я тихенько вийшла зі свого укриття, щоб побачити, як Максим виганятиме птаху з моєї кухні. Натомість я побачила, що голуб сидів у Максима на руці та щось йому курликав.