12. Сморід

Відкриті вікна та двері не сильно допомагали вивітрити сморід у квартирі, який, здається, прилип до усього, що там було, навіть до повітря, яке нікуди не хотіло виходити. 

Вологе прибирання теж не дуже допомогло. Мені смерділо ще гірше, ніж від Максимових цигарок.

Мама наярювала мені на мобільний попри те, що я вже передзвонювала їй та повідомила, що зі мною все добре. Про пожежу вона вже знала, і дізналася, звісно, від Каті, яка жила по сусідству та вже встигла почути, що у моєму будинкові сталася пожежа. Чомусь мені Катя подзвонила тільки після того, як усе розказала мамі. Це, мабуть, для того, щоб потім удвох одночасно зводити мене з розуму своїми дзвінками.

— Так, мамо, я ще прибираю, — вже не приховуючи роздратування, удесяте відповіла я на її дзвінок.

Вона наполегливо переконувала мене переночувати в них, і знову, (за неймовірним збігом обставин, звісно!) чудовий хлопець Роман зі своєю матусею ще досі в місті, тож мій неймовірний шанс зустріти свою долю досі в силі... 

У інших обставинах я вже, мабуть, не відбилася б, але цього разу мусила, бо була не сама. Але ж як сказати про це мамі, не наразивши себе на ще купу неприємних мені запитань. 

Кинути Максима у смердючій квартирі самого я теж не ризикувала. Хоч він і не був винуватим у пожежі, хто зна, чи не утне він щось подібне.

— Мамо, не переживай, запаху вже майже нема… Ні! Не треба просити Романа допомагати! Мамо, я навіть не знайома з ним, я буду його запрошувати! — обурено кричала я в трубку, вже не витримуючи. Мама і тут примудрилася спробувати мене посватати за небожа тітки Лариси. От невгамовна. Я цього Рому в очі не бачила, а він вже мене бісить. Хай би вже поверталися у свою Одесу.

Тримаючи одним плечем слухавку, я продовжувала вимивати шафи, які смерділи так, що хотілося затулити носа. Коли мама нарешті завершила невдоволено охати мені у трубку, я стомлено видихнула, відклала телефон та вирішила присісти на хвилинку, щоб трохи відпочити.

— Ти втомилася. Може, сходимо прогуляємося? Подихаємо? — запропонував Максим. 

Він встиг прийняти душ та обробити свої опіки. 

Огорнувшись рушником, він підійшов до мене, співчутливо поплескавши мене по плечу. Він теж допомагав мені із прибиранням, але мусив і себе привести до ладу, бо також був джерелом смороду.

Тієї ж миті у парадній почувся знайомий голосок:

— Хеллоу! Фу, ну і смердить! Але підмога вже тут! Мама просила, щоб я допомогла тобі швидше завершити прибирання та витягла до них на чай. Ой…Перепрошую…

Очі Каті повільно округлилися. Напівоголений чоловічий торс — зовсім не те, що вона очікувала побачити в мене вдома. Поки вона намагалася відновити дар мовлення, я корила себе, що знову не зачинила двері на замок. 

Зрозуміло було, що сестра точно прийшла не допомагати мені з прибиранням, бо виглядала вона так, наче збиралася на вечірку, хоч і без підборів, на диво. Мийні засоби та ганчірка точно не вписувалися у її образ.

— Катю, навіщо ти прийшла? У мене тут аврал. 

— О, я бачу. І великий… Не хотіла завадити, не думала, що…

Катя продовжувала витріщатися на Максима у рушнику. А той хоч би посоромився! Так ні ж, походжав по кімнаті... Саме час було б йому згадати про кохану Оленку.

— Це Максим, мій колега… етнограф. З іншого міста, — на ходу збрехала я, не давши Каті завершити думку про те, що вона не очікувала побачити в мене вдома чоловіка. Хоч якогось. Не те що такого козака, як Максим. 

Той стояв лукаво посміхаючись та розглядав Катю з голови до ніг. Вона явно його зацікавила, від чого я чомусь відчула злість. Це неприємне відчуття, коли тебе порівнюють з рідною сестрою, подвоювалося, коли я розуміла, що при цьому ще й дивуються, що ми взагалі сестри, нібито у мене порівняно із нею три руки чи ріг росте з потилиці.

— Етнограф? Не знала, що етнографи бувають такі…

— Колоритні? — знову єхидно перебила її я, підібравши замість неї геть не те слово, що явно крутилося у її хтивій голові.

— Так. Саме це слово. А я Катерина, молодша сестра Насті.

Вона зайшла на кухню не роззуваючись, чим роздратувала мене ще більше, та простягла Максимові руку для рукостискання. Той вирячився на неї, не розуміючи, куди вона тягнеться, і про всяк випадок міцніше вхопився в рушника обидвома руками.

— Настя казала про вас. А я Максим Чорнобривець, і ніякий я не граф. Простий козак.

— Ха-ха-ха! Який ви дотепний. То ви у Насті гостюєте?

— Та от… допомагав тушити пожежу…

— Ми познайомилися на роботі, — перебила я Максима, доки ще не зовсім пізно. — Він у відрядженні у нашому місті, а вільних номерів у готелі не було, тож я запросила його пожити в мене. А тут ця пожежа… Коротше, він дійсно допомагав мені з прибиранням. 

Катя азартно облизнулася, ласа до цікавих новин, та знову змірила поглядом Максима й мене, вражено розширивши очі.

— Дуже-дуже цікаво! Стривайте, а це не ви той чоловік, що врятував дівчинку на пожежі?

— Та мабуть, то хтось інший, — сором’язливо відповів він.

— Офигіти! Це точно ви! Та про вас всі навкруги говорять! Ви справжній герой! Ось!