11. Рятівник

Сусіди усі купою обговорювали загоряння на моєму поверсі та евакуацію усіх мешканців! Я судомно гортала вгору купу повідомлень, бажаючи та боячись одночасно знайти те перше, де було б вказано, що саме і де трапилося. 

Неприємний холодок під лопатками підказував, що джерело загоряння було саме в моїй квартирі. І у мене було безліч причин так думати. Точніше, одна: під два метри ростом, кремезна та з іншої історичної епохи, з люлькою та одноденною практикою користування електричними приладами. 

Тієї ж секунди наче блискавкою вдарив мене спогад про те, як я деруся на тумбу до датчика диму та сама ж його вимикаю! Я ж забула включити його назад!

— Ой, лишенько, навіщо я лишила його самого? — промовила я сама собі у відчаї на бігу до машини.

Через п’ятнадцять хвилин я з жахом під’їжджала до свого будинку, безрезультатно намагаючись додзвонитися до управбудинком та одним оком переглядаючи чат, в якому творилося щось страшне. Хтось шукав свого собаку, хтось просив не вибивати двері, хтось навпаки — терміново вибити двері та перевірити, чи нема там загоряння. 

На щастя, пожежники вже приїхали та гасили полум’я, але легше від того не ставало. Потім робили переклик, в якому я не знала, що написати: мене немає дома, але вдома чоловік без документів, який у мене в гостях? А що як він втік, злякавшись? Або ще гірше — його заарештували? А про ще гірший варіант і думати не хотілося… Раптом із ним щось сталося? 

Ні, цього просто не могло бути. Людина, що вижила у буремному 18 столітті під час безлічі битв та у часи, сповнені небезпеки та хвороб, мала унікальний шанс потрапити на три століття уперед, не могла так безглуздо загинути!

Я протиснулася крізь міцне коло сусідів та перехожих, що скупчилися у дворі. Весь мій та ще два поверхи вище заволочило густим димом, включно із моїми вікнами на шостому поверсі. Я роздивлялася обличчя людей навколо, шукаючи Максима, але його ніде не було. Пожежники бігали навколо та перекрили прохід у під’їзд. 

Звук сирени глушив моє серцебиття, яке зашкалювало, як ніколи.

Якась жінка метушилася та плакала, що в неї дитина була сама вдома і вона не може додзвонитися. 

Я впізнала в ній сусідку з квартири зверху Тетяну. От з нею я вже була знайома й одразу впізнала її лице, бо ця родина постійно галасує. Та дитина безперестану кричить, тупотить та стрибає, їхній татусь голосно тупає, кашляє та дивиться футбол, а мамаша постійно верещить на них обох і вдень, і вночі, а мені ж на роботу зранку… Але зараз, звісно, був не час згадувати моє невдоволення та наші із нею сварки. Я щиро налякалася за дитину та у жодному разі не хотіла б, аби із нею щось сталося. Власне, як і з Максимом, якого ніде не було видно.

До заплаканої сусідки, яка рвалася до задимленого під’їзду, підбіг дільничий та намагався втримати її, щось пояснюючи, а в мене все більше хололо на душі.

— У мене дитина там! Пустіть мене!

— Заспокойтеся, пані.

— Ось ключі від квартири, — панічно кричала жінка. Вони з дільничим побігли до пожежників з ключами.

— «Третій», це «перший». Тут ключі знайшлися від двадцять сьомої. Там точно дитина. Чуєте? Прийом, — проговорив він у рацію, а потім взяв ключі у жінки. Його приймач теж ожив у відповідь.

— «Перший», чую тебе. Двері вже вибили, заходимо всередину. Про дитину зрозумів. Сильне задимлення. Прийняв.

— Зрозумів вас, прийняв. — швидко мовив пожежник та простягнув жінці ключі назад.

— Ключі не треба, вже запізно.

— Що значить запізно? — завмерла жіночка ні жива ні мертва.

— Там вже вибивають двері. Заспокойтеся. Ми робимо усе можливе. 

—  Боже мій…

Жіночка почала втрачати свідомість. Я підбігла до неї із пляшкою води. Дільничий обпер її на себе, аби вона не впала, а я бризкала воду їй в обличчя. Це трохи привело її до тями.

— Тримайтеся, Тетяно. Тримайтеся! — підбадьорливо бурмотіла я. Загальний галас та метушню перебив чийсь стурбований голос з натовпу:

— Там чоловік зараз впаде! — закричав один з сусідів, махаючи рукою кудись вверх. Усі позадирали голови.

— Це ж мій балкон. Так, точно! Це мій балкон! — одразу ж прийшла до тями Тетяна, навіть стала на ноги. — Врятуйте мою доньку-у-у!

Чоловіча фігура дерлася по балконній перекладині з шостого поверху на сьомий. Я вгледілася, і крізь дим та свої окуляри угледіла знайомий силует: це був Максим! Він живий! Фууух! 

Цю чубату зачіску просто неможливо було сплутати. Частина мене сильно зраділа, що він живий, але інша частина не могла збагнути, чому він лізе на балкон вище, а не намагається спуститися вниз. 

«Він точно утнув щось, а зараз утне ще щось», — подумала я. 

Я не бачила багато через щільний дим, але чула коментарі інших людей.

— Він лізе по балкону!

— Хто це?! Пожежник?

— Це не наш хлопець, — промимрив пожежний із рацією та побіг допомагати своїм із драбиною.

Інші рятувальники заметушилися внизу, щось кричали чоловікові в рупор, щоб він тримався та чекав на допомогу, але зверху від нього нічого не було чути. Крізь дим було трохи видно, як він спритно підтягнувся, заліз у відчинене вікно балкона, а потім зник у щільному диму.