10. Ольга Петрівна

Я прийшла на роботу в понеділок з неспокійною душею. 

Якесь дивне відчуття занепокоєння крутило в шлунку. І це точно був не учорашній куліш. До речі, був він надзвичайно смачним, хоч і довелося пожертвувати пательнею, яку Максим безбожно спалив, матюкаючи мою сучасну плиту. На його щиру думку, відкритий вогонь значно зручніший та безпечніший. Я не стала сперечатися, але подумала, що якщо так і далі піде, то із моїм гостем до зарплатні я не дотягну та доведеться просити у борг у тата, що я до дідька не люблю робити. 

На відміну від Каті, яка не нехтує тим, щоб перехопити щось на шопінг чи свої поїздки на відпочинок, а потім дуже мило відмахується від пропозицій тата не повертати борг, щоб потім на неї, звісно, погодитися після довгих вмовлянь батька. Ну це ж не вона не хоче повертати гроші — на тому наполягає тато! А вона сумлінна та любляча донька, яка не стане йти всупереч волі батька.

Катя позичала і на свою агенцію, яка мала б уже давно приносити прибуток за Катіним грандіозним бізнес-планом, який вона урочисто презентувала на сімейній вечері, але який чомусь і досі ніяк не хотів спрацьовувати. 

Що мене завжди бісило, так це те, з яким захопленням батьки сприймали усі Катині ідеї, навіть абсолютно безглузді. При цьому моя наукова діяльність, яка хоч і поки що не приносила мені особливого прибутку, але дозволяла зводити кінці з кінцями, жодної копійки не позичаючи, не викликала в них такого захоплення, як ідеї Каті, що влітали в неабияку копієчку батькові. 

Катя вчилася на контракті, я вчилася на бюджеті, ще й стипендію підвищену отримувала, але все одно захоплювалися усі Катіною підприємницькою жилкою. 

Уже у студентські роки та намагалася організувати турагенцію та продавати гарячі тури. Тато був у захваті, давав їй гроші на оренду приміщення, поліграфію та різну чортівню, і не здогадувався, що головним клієнтом її агенції була сама ж Катька, що постійно їздила у «презентаційні тури» з друзями на острови та курорти «налагоджувати зв’язки з місцевими готелями». Батько ніколи не запитував у неї про прибуток (якого і не було), ще й ставив її мені у приклад. Мовляв, яка розумниця, вчиться заробляти гроші… А що зароблю я, сидячи над книжками?

З усім тим, я дуже вдячна батькам за свою квартиру. Батько допоміг із першим внеском, а відсотки платити взялася я сама. Катька ж радо прийняла на своє повноліття таку ж квартиру, тільки не заморочувалася з відсотками. 

Тато каже, що їй треба розвивати бізнес, а його справа як батька – допомагати та підтримувати. І те саме він зробить, коли я нарешті «візьмуся за голову», як він виразився. 

Коротше, я давно звикла, що усе, що б не робила моя сестра, завжди сприймалося родиною з поблажливістю та захопленням. Мої ж дії викликали тільки подив та розчарування, бо я не експериментую, не прагну вийти заміж, не веду активне соціальне життя…

На сходах до своєї кафедри я зустріла Ольгу Петрівну, свою наукову керівничку. Важку ходу цієї пані я могла вирізнити з-поміж тисяч інших і завжди знала, що це вона. А ще за версту бачила цей шалений начіс з короткого вище плечей волосся темно-бордового кольору з пляшкою вилитого лаку зверху, від чого її голова дуже нагадувала розпушену мочалку, якщо дивитися ззаду. 

Вона завжди ходила повільно та гордовито тримала поставу, вважаючи себе незамінною працівницею кафедри та зіркою, хоч її наукові здобутки давно поросли мохом. При цьому вона поважно сопіла та зітхала, нібито робити кожен крок її хтось змушував. Власне, і йшла вона по життю з таким самим настроєм та ставленням — усі довкола зобов’язані пані Ользі та мають дослухатися до кожного її слова, адже вона пожила та знає життя краще за інших, тим паче я — зовсім дитина в її очах.

Майже ніхто з її студентів не любив її, більшість боялися йти до неї як до керівника. Але доводилося, якщо дійсно хочеш зробити кар’єру. Ольга Петрівна мала зв’язки в науковому світі, її знали усі за її минули заслуги. Досягши неабияких висот у кар’єрі та ставши завідувачкою кафедри, вона, судячи з усього, втомилася та вирішила, що тепер репутація працює на неї, тож можна реалізовуватися за рахунок своїх талановитих аспірантів, яких вона не цуралася використовувала та експлуатувати.

Я активно розвивала напрямок дослідницької роботи кафедри, постійно видавала статті, їздила по усіляких конференціях та конкурсах, що інші студенти робили з-під палки. Звісно, усі плюшки як наукового керівника діставалися Ользі Петрівні, тому вона мене єдину лишила на кафедрі в якості лаборантки на час практики, бо їй дуже кортіло якомога частіше виходити в науковий світ, не роблячи для цього нічого.

Їй було вигідно скидати на мене і деякі свої обов’язки, знаючи, що я точно зроблю добре, а їй при цьому і пальцем ворухнути не доведеться. Усі інші її аспіранти попрямували працювати по захалявних музеях та сільських школах, заздрячи моїй удачі лишитися в місті ще й із зарплатнею. Хоча ще невідомо, кому було гірше… 

Я щодня мусила терпіти цю гримзу, яка нагадувала мені чаклунку-восьминіжку зі старого діснеївського мультика про русалоньку, тільки із бордовим волоссям.

Я була в неї на побігеньках, перевіряла наукові та практичні роботи інших студентів, наводила лад в архіві кафедри, заповнювала за неї безліч документації та звітів, а іноді навіть вела лекції та семінари замість неї. 

Я терпіла це все тільки тому, що щиро хотіла скласти кандидатську та отримати гарні відгуки, а ця гримза обіцяла із цим допомогти, маючи зв’язки в науковому світі. Купувати щось чи давати хабарі я не мала жодного наміру. Мені хотілося досягти чогось своїми знаннями, а не грошима батька. Але на жаль, без зв’язків будь ти хоч семи п’ядей у лобі, не просунутися ні на йоту. До того ж вона була в курсі усіх подій наукового світу та не пропускала можливості з'їздити кудись у відрядження. Це вона обожнювала найбільше. Але щоб поїхати треба було мати презентацію та свіжі дослідження, які вона робити не збиралася. А навіщо, якщо є я — на все згодна перспективна аспірантка, до робіт якої можна просто приписати своє ім'я.