9. У торгівельному центрі

Найближчий осередок магазинчиків з одягом, взуттям та купою модних і красивих речей виблискував вже через дорогу від моєї «шпаківні». Я дуже сподівалася, що наша пара загубиться серед усього того блиску та вишуканості, серед натовпу різних людей та кольорів. Як же я помилялася…

Якщо мені було не звикати до ролі сірої миші та злитися з навколишнім середовищем ніколи не складало зусиль, то здоровань-красень під два метри ростом з цікавою зачіскою, у козацькому вбранні та старезних шкіряних чоботях виглядав ексцентрично. 

Ексцентрично він не тільки виглядав, а й поводився попри мій інструктаж перед виходом про те, як поводитися або хоча б здаватися нормальною середньостатистичною людиною двадцять першого століття. Ненормальна поведінка почалася ще на вході, коли він застиг біля дверей-вертунчиків, злякавшись натертої, мов дзеркало, підлоги, в якій можна було побачити своє відображення. Такої суміші з сорому, переляку та паніки я не відчувала ще ніколи. Та й гостей з минулого, відверто кажучи, у мене ніколи не було.

— Оце базар так базар! Диви, які хоромини! — гучно заголосив він, змушуючи людей навколо озиратися.

Приголомшений Максим тільки й встигав дивитися по сторонах, щоразу тягнувся в кишеню за люлькою, постійно забуваючи про заборону курити, за що постійно отримував від мене зауваження. 

Я нервувалася та намагалася постійно тримати свого козака в полі зору, що було не просто. Він як скажений бігав від одного магазина до іншого, прилипаючи до вітрин та дзеркал у стіну, а я бігала за ним, хапаючи його під руки, стримуючи та озираючись на здивовані погляди продавців та відвідувачів.

— Оце дива! Оце краса! Я наче вмер та прокинувся у дивовижній країні! Яке прекрасне майбутнє!

— Максиме, стримуй хоч трошечки свій подив, — благала я, міцно вчепившись в нього пальцями. 

Я вперше пошкодувала, що не ношу довгий манікюр. Чесно кажучи, я не особливо й звичайний манікюр мала. А тут відчула гостру потребу увіп'ястися пазурями в цього чоловіка.

У якийсь момент до нас підбіг хлопчинка років десяти з пластиковою іграшковою шаблею.

— А можна з вами сфотографуватися?

— А що воно за диво таке? Що малий джура від мене хоче? — запитально подивився він на мене.

Я розгублено вчепилася в Максима та пошепки пояснила йому, що хлопчик хоче зробити те саме, що я робила із ним зранку, коли брала інтерв’ю.

— А! Он воно що! — Максим підхопив хлопця та всадив його собі на шию, швидко закруживши. Мати хлопця спочатку збентежилася, але швидко збагнула, що то така гра, прийнявши Максима за аніматора, та почала знімати на телефон. — Якщо душу мою не забиратимеш, а тільки лік хочеш закарбувати, то нехай так!

Хлопчина задоволено сміявся та розмахував шаблею в повітрі. Коли ж Максим поставив його на підлогу, трохи хитаючись, побіг до мамці.

— Гарний з тебе буде джура, малий! — крикнув йому наздогін Максим. — Тепер і в майбутті пам'ятатимуть, що славні лицарі не перевелися! А ти казала, нема вже козаків, — із докором звернувся до мене.

Я знизала плечима та потягла його далі.

Хвилин тридцять ми провели у магазинчику з тактичними похідними штуками та зброєю.

— Яка краса! Невже дамаська сталь? — він із захопленням прилип до вітрини з подарунковими ножами. Продавець, почувши присмак здобичі, підбіг до нас та почав розказувати про ножі. Його не здивував ані зовнішній вигляд покупця, ані дивна манера говорити.

— Бачу поціновувача. Це ніж для справжнього козака! Це найвищого ґатунку порошкова сталь, яка чудово тримає заточку, дуже міцна та не іржавіє… Руків’я з титану має покриття PVD із захистом від корозії та відблисків…

— Дякуємо дуже, але не сьогодні. Так, Максиме? — втрутилася я та силоміць потягла його з цього магазину.

— Скільки ж коштує цей ніж? Я так сумую за своєю шаблею, — щиро бідкався він, озираючись на вітрину та продавця, який розчаровано дивився нам у спини, як акула, що не встигла вчепитися в соковитого туриста, що виплив на берег за міліметр від її щелепи.

— А ось тут ціннички. На який бюджет ви розраховуєте? — ввічливо процідив продавець.

— Іншим разом. Ми прийшли за одягом, пам’ятаєш? — втрутилася я знову.

— Добре, — ображено буркотнув він, поправивши вуса, але знову застопорився біля вішака з тактичною курткою.

— А скільки за цю витівку хочеш, пане? — гукнув він до продавця, який трохи здивувався такому зверненню, але, видається, чув і не таке.

— Чудовий вибір! Це тепла куртка з натуральним наповнювачем. Вітротривка, водовідштовхувальна тканина. Зараз у нас зі знижечкою — двадцять тисяч гривень.

— Двадцять тисяч? Та хіба вона із золота виткана чи з вовни райських овець?

Серйозне питання Максима чомусь змусило продавця вважати, що він приколюється над ним.

— Вибачте, дякуємо. Ходімо, Максиме! — прошипіла я на нього та потягла до виходу.

— Чи у ваш час двадцять тисяч це не дорого? Та я за такі гроші цілий полк на два роки нагодував би! — обурювався Максим.

— Двадцять тисяч за куртку — у будь-який час дорого. Ходімо, — тягнула я його, озираючись на незадоволеного продавця.