8. Свідчення

Я виринула зі сновидінь так само несподівано, як і засинала. Чорна прірва виплюнула мене у реальність, змусивши одразу ж напружувати мозок, аби зрозуміти, чи останні спогади про козака з минулого справжні.

Я вскочила з ліжка та визирнула зі спальні. У вітальні панувала тиша, Максима ніде не було. Я відчула, як прискорюється мій пульс. Що як я це все вигадала? Що як нічого того не було? А раптом ще гірше — він кудись пішов чи зник назад у минуле?

— Максиме? — тихо покликала я. 

На дивані лежали недоторкані простирадла та подушка. Я зрозуміла, що це не міг бути сон, бо я таки застеляла диван, а отже був і гість, для якого я його застеляла. Але куди він подівся?

Я обдивилася усю кімнату, зазирнула у ванну та туалет, навіть у  холодильник зазирнула, і в під’їзд — його ніде не було.

— Максиме? Ти є? — знову покликала я, занепокоєно.

Зрештою я згадала про балкон. Визирнула у скло і побачила чуприну, туго заплетену в акуратну косу на маківці. 

Відкрила двері та побачила, що козак з голим торсом сидить по-турецьки на підлозі та навіть не ворушиться. У зубах його була розпалена люлька, з якої вився тонкий струмок диму із солодкуватим трав’янистим запахом. Очі його були закриті, а руки складені на грудях так, що долоні були міцно притиснуті одна до одної. Було схоже це на медитацію. 

Його спокійне лице не випромінювало жодного страху чи тривоги, висота не турбувала його більше. Мені на секунду навіть привиділося, що я бачу козака, який сидить по-турецьки на вершині гори серед зеленого запашного лука під низьким синім небом. 

Аж здригнулася від такого видіння, як задрімала на секундочку, але зі стану здивування та марення мене вивів прискіпливий зацікавлений погляд сусідки, що нібито була чимось зайнята на лоджії у будинку навпроти. Вона навіть не приховала здивування та заздрості, коли я з’явилася за Максимовою міцною спиною. 

Я відчула переконливе бажання затягти козака швидше в середину. Не те щоб мені хотілося його сховати — просто не хотілося привертати увагу до мого несподіваного гостя.

— Ти тут. Я вже злякалася, що ти зник. Максиме, агов? — обережно покликала я його та делікатно тицьнула пальцем у тверде м’язисте плече.

Він відкрив очі, потім повільно повернув голову у мій бік. Його зіниці знову на мить здалися мені вузькими, як у кота, але швидко прийшли до норми.

— Настю, добрий ранок!

— І тобі добрий ранок. Що ти робиш?

— Поновлюю сили, Настуню! Ти вже прокинулася? То збирайся, маємо вирушати.

— Куди вирушати?

Максим підскочив, зайшов у вітальню та енергійно заходив у всі боки, мимохідь збираючи свої речі, яких, власне, у нього із собою було не так багато. Фляга, люлька, коробочка з тим чудодійним порохом, випрані за ніч одежі — пояс та розідрана сорочка. Шаровари вже красувалися на ньому. Він спробував надіти й сорочку, на якій все одно виднілися плями від крові, але вона практично нічого не закривала та висіла ганчір'ям на грудях. 

Козак грав м’язами, поки походжав по кімнаті та розминався після своєї медитації на балконі. Потім схопив люльку, набив її тютюном.

— Максиме, будь ласка, не пали в хаті, — поспішила я зупинити його.

— Чого це?

— По-перше, це шкідливо…

Максим вирячився на мене з повним нерозумінням, потім роздивився свою люльку, ніби намагаючись знайти у ній приховані небезпеки.

— Ну і порядки у цьому новому світі. Люлька — шкідлива! Та це ж брехня лиха!

— Це доведено чисельними дослідженнями. Будь-який лікар скаже тобі, що паління викликає купу хвороб, шкодить здоров’ю та скорочує віку.

— А може, й шаблю носити небезпечно? Ти ще скажи, що й борщ з салом шкідливий, — обурювався він, сплескуючи руками.

— А по-друге… — продовжила я, не дослухавши тираду козака, — там є датчик диму — он та штучка біля плити. Він спрацює на дим, і сюди приїдуть пожежники, а я сплачу штраф за недотримання правил протипожежної безпеки, розумієш?

Козак відклав люльку, але у його погляді явно читалося нерозуміння та незгода з таким моїм проханням.

— Ох, ладно, не куритиму в хаті. Та й вирушати мені треба. Я відчув свій перстень. Він є у цьому часі.

— Що? Який перстень?

— Той, що переніс мене сюди. Він зник чомусь. Напевне тому, що в цьому часі він вже є. Тож якщо я знайду його, то зможу повернутися назад до моєї Оленки. А ще краще — трохи раніше, аби змінити усе... тобто хід битви, — якось хитро примружився він.

Козак активно заходив по кімнаті, крутячи люльку в руках, підносячи її до губ та знов забираючи, коли ловив на собі мій обурений погляд.
 

Я бігала за ним, намагаючись зрозуміти бодай щось, та втримати його.

— І де ти відчув його?

— Треба рушати на південний схід. Якщо ти відвезеш мене своїм залізним конем, то я дістануся туди швидше і швидше повернуся додому. Ти допоможеш мені, Настю?

— Стривай, але я не можу кинути все і просто поїхати в нікуди! Треба знати, куди ми їдемо!