7. Майбутнє очима минулого

— Ось моє скромне житло. Хата, — сказала я, запрошуючи козака до себе додому.

Максим несміливо зайшов у вітальню-студію, поєднану з кухнею. Перше, що його вразило, це панорамні вікна на кухні та балкон. Він інстинктивно присів, злякавшись висоти, та обережно роздивлявся краєвид, витягуючи шию, немов сурикат з нори.

— Дивовижа! Щоб мене грім побив!

Я хвилин десять не могла відтягти його від скла, яке він знатно залапав, доки намагався звикнути до того, що знаходиться на шостому поверсі. Він навіть ступати став обережніше, напружено балансуючи у повітрі, ніби під ногами хиталася підлога.

Так запланована «швидка» екскурсія затяглася на півтори години, поки мій гість усе роздивлявся, дізнавався про призначення різних побутових речей, охав і ахав.

— А це що за курва така?? — здивовано виголосив Максим, побачивши унітаз.

Пояснювати призначення ванної та туалету мені було найважче, і я не змогла зробити це без сором'язливого рум'янцю на обличчі, але я вирішила, що краще раз все детально пояснити, ніж потім отримувати скарги здивованих сусідів чи виявляти не найприємніші знахідки у своєму житлі, яке я полюбляла тримати у гігієнічній чистоті.

Особливо козака вразила моя спальня. Побачивши широке ліжко та навісну стелю з безліччю софітів, він чомусь припустив, що я таки заміжня і як мінімум за турецьким падишахом.

— Холєра мене вхопи! І ти спиш тут сама самісінька? Та тут людей з десять пластьма ляжуть!

Він вмостився посередині та застрибав на м'якому матраці. Я аж подих затамувала, пошкодувавши свої білосніжні простирадла, на яких тепер виднілися плями бруду, змішаного із засохлою кров'ю.

— Так, уяви собі. Жінка не зобов'язана виходити заміж і взагалі сама може дати собі раду в сучасному світі.

— Оце Оленка б здивувалася! Але хто ж їй скаже про таке майбутнє, — гигикнув він, водячи руками по моїм простирадлам та дивуючись ніжності постелі.

— Максиме, ти будеш спати у вітальні на дивані, добре? А зараз треба гарно обробити твої рани та помити тебе.

Я делікатно намагалася витягти гостя зі свого ліжка та спрямувати на гігієнічні процедури. На щастя, той не став сперечатися та слухняно зняв без краплі сорому бруднющі та смердючі лахи та заліз у гарячу ванну. Засмагла широка спина, м’язисті сідниці та ноги предстали переді мною у всій красі. Я знітилася та від сорому не знала, куди діти очі. Лише коли він занурився у ванну, айкаючи від болю, коли вода потрапила на його запечені рани, я наважилася відкрити очі.

— Відчуваю себе справжнім султаном! Оце розкіш! Це всі так тепер живуть?

— Більш-менш, принаймні воду з річки носити не треба, вона постійно є, можеш приймати ванну скільки завгодно. — Зазначила я, розгублено бігаючи очима, а потім вибігла за аптечкою, щоб віддихатися. 

Цей чоловік виглядав, як грецький бог, як модель з реклами фітнес-центру, як справжній козак з картинки, як чоловік з моїх потаємних нічних фантазій… Мені стало так соромно, що я не знала, куди себе подіти, а він, як на зло, постійно потребував моєї допомоги. То відкрити мило, то потерти спину, то подати рушника. Трохи звикнувши до нього, я навіть допомогла йому вимити голову, гарно роздивившись довге пасмо темного волосся, до якого він ставився з особливою увагою.

Він з хвилину роздивлявся пластикову пляшечку з шампунем, яскраву етикетку та назву, дивувався літерам та намагався вчитася, потім довго внюхувався у рідину та втирав її у шкіру, продовжуючи уявляти себе турецьким падишахом та не забуваючи приправляти кожен коментар гострим слівцем.

Він виліз з ванної, на щастя, прикривши свою чоловічу гідність рушником, чому я несказанно зраділа. Я помітила, що його рана вже не виглядала так моторошно, затягнулася, наче пройшло не менш як тиждень! Те саме було і з його чисельними подряпинами, синцями та порізами.

— Ти вмієш себе зцілювати? То був не порох?

— А як же не порох. Справжнісінький порох із чортополохом змішаний, сім лун вистояний, сім дощив витриманий під палким сонцем висушений. Щоб то за характерником я був, якби не вмів рани лікувати.

— І цей твій порох усе може вилікувати?

— Не все. От якщо голову мені відсічуть, то вже нічого не зробиш, — він залився гучним дзвінким сміхом. — Шкода, що мало в мене лишилося пороху мого заговореного.

Я забрала аптечку зрозумівши, що вона вже й непотрібна. Оце б сучасні ліки так готували: настоювали під місяцем, промивали дощами та замовляли чарівними словами.

— Чи є в тебе, Настю, хоч якийсь одяг, гідний козака? Бо соромно та негоже ходити так перед незаміжньою жінкою. Дай хоч щось срамоту прикрити.

— У мене немає чоловічого одягу, але можеш взяту цю піжаму. Вона малувата буде на тебе, але це найкраще, що є. Завтра зранку сходжу в магазин та придбаю тобі щось, більш гідне козака, добре?

Він не без здивування прийняв світло-блакитні розтягнуті штанці та нічну простору сорочку із мультяшним котом. Я все хотіла викинути цей комплект, бо у поясі штанів порвалася гумка, а сорочка давно розтягнулася, але якось рука не підіймалася.

— Я виглядаю, як шут при дворі царя Гороха, як жалюгідний скоморох, — пробуркотів невдоволено Максим.