6. В історії за все відповідають нащадки.

— Настю! Настю, отямся!

Я відкрила очі та побачила перед собою розпливчасте обличчя Максима. Він нависав наді мною стурбовано та поплескував по щоках. Коли я отямилася, присів поруч.

— Що зі мною сталося? — прошепотіла я. Він простягнув мені флягу, яку дістав з поясу.

— Ось попий, голубко. Ти знепритомніла.

Я зробила кілька ковтків. Це була просто вода.

Мені одразу стало краще, я змогла підвестися. Я зрозуміла, що все це відбувається насправді, а не уві сні.

— То ти дійсно тут? Мені не наснилося?

— Тут. І сама доля послала мені тебе у поміч. Ти зможеш іти?

— Я-то зможу. А ти?

Я покосилася на його поранений живіт. Він притримував рану своєю ж сорочкою, хоч і забрудненою.

— Зі мною все буде гаразд. Рани козака не лякають, а зміцнюють.

— Де мій телефон?

Він подав мені гаджет. Вже було близько шостої, і сонце вже не так безжально палило.

— Нам треба знайти десь нічліг. Далеко до твого села? Чи ти з Полтави? Де там твоя сяюча карта? Я намагався знайти, та мене не слухається цей твій сма-рити-фон.

Я спробувала розблокувати телефон, але виявилося, що він заблокований через велику кількість неправильно введених кодів.

— От дідько. Тепер я точно не зможу викликати допомогу. Ти точно нормально почуваєшся?

Він кивнув та допоміг мені встати.

— У нас мало часу. А я без коня. До Полтави йти день, а то й півтора, бо треба буде десь перепочити дорогою, поїсти.

Козак швидко намагався визначити напрям до Полтави та готовий вже був вирушати.

Мені б так швидко перетравити новину про гостя з минулого, як він змирився з тим, що перемісився на три століття вперед! Я зрозуміла, що не можу відпустити його, маю допомогти! Бо це ж неймовірно! І мені випав шанс на мільйон — дізнатися про його добу, зрозуміти, як він перенісся у наш час. А раптом це крок людства в еру подорожей в часі? 

Його слова про якийсь супротив часопростору я не сприймала дуже серйозно. Та й обміркувати все не було часу. Я вирішила, що маю відвезти для початку його додому, у столицю. Як раз буде час все детально обміркувати та вирішити, що робити із ним далі.

— Стривай, Максиме, у мене є свій кінь. Залізний.

— Та ти що? Та щоб мене грім побив, коли таке у світі буває! То зви його!

— Нам доведеться повернутися за ним до етносела, звідки ти мене викрав.

— Що ж, тоді гайда!

Козак впевнено визначив потрібний напрям та покрокував в сторону етносела, рукою покликавши мене із собою.

— Почекай. Давай хоч перев’яжемо твою рану, — запропонувала я та зняла свою улюблену сорочку у клітинку, яка була зав’язана довкола стегон, бо мені стало спекотно на тій історичній реконструкції. — Ось, візьми. Мені анітрохи не було шкода улюблену річ.

Він подякував та міцно охопив сорочкою поперек. Так принаймні було легше дивитися на його міцний оголений торс та не було видно поранення, яке дуже мене турбувало.

Хвилин за двадцять ми дісталися села. Я поки що не напирала на нього із дослідженнями, хоч мені й кортіло як найшвидше вмовити його дати інтерв’ю та дозвіл на дослідження його загадкового перенесення в часі. А поки що дійсно краще було б тримати його персону інкогніто та не привертати зайвої уваги, адже зрештою, у нього навіть документів про посвідчення особи немає. 

Я у голові вже й продумала легенду, за якої він був актором, якого я зголосилася підвезти до міста. Сестрі я взагалі нічого не сказала. На її питання, де мене носило весь цей час, відповіла, що просто хотіла насолодитися природою. Ця відповідь анітрохи її не здивувала. Катя швидко віддала мені ключі від машини та втекла на вечерю зі своїм Павликом та спонсором. Вона з увічливості запрошувала і мене, але я чемно відмовилася. Не дуже-то хотілося спостерігати за цими двома голубками та витрачати цілий вечір на те, аби слухати про реконструкцію чи розказувати «милі» дитячі спогади про Катю, коли на мене чекає справжня наукова знахідка! 

Я трохи образилася на сестру, але знала, що вже завтра і не згадаю про це, адже як не крути — я люблю її та знаю, що вона теж мене любить. Просто наша любов не виходить на поверхню, а існує десь на ментальному рівні, коли ти просто знаєш щось і не потребуєш доказів.
 

У етноселі Максим відчував себе досить спокійно. Зрештою, декорації того часу створювали для нього ілюзію нормальності та звичності середовища. А от як він реагуватиме на столицю — було великим питанням для мене. Він виглядав гармонійно тут у своєму вбранні, хоч і брудному та рваному, підперезаний моєю сорочкою, щоб замаскувати рану. Навіть його козацькою зачіскою — довгою зібраною на маківці косою і вусами під носом — нікого зараз не здивуєш, тож я почувалася спокійно. 

Ми перекусили бутербродами, які зголоднілий поранений козак з минулого знищував зі швидкістю світла, а потім попрямували до машини, аби встигнути повернутися додому до глибокої ночі. На мого «залізного коня» він відреагував досить спокійно і з цікавістю сів у салон.

Я включила навігатор та прогріла мотор. Потім ми повільно рушили. Максим озирався на всі боки та захоплено обмацував весь салон і роздивлявся у вікно, як ми рушаємо. Я дивилася на нього, як на інопланетянина. Яка  ж дивовижна можливість мені випала! Дізнатися про минуле очима живого свідка! Це ж мрія будь-якого вченого!