5. Усвідомити незбагненне

Я вже в голові прокручувала план досліджень, як ми з моєю знахідкою їдемо за кордон на симпозіум, присвячений неймовірному відкриттю, або краще не так! Як до мене в університет їдуть найвідоміші вчені-історики, генетики, дослідники, щоб побачити на власні очі неймовірне відкриття — людину, що перемістилася з минулого! Але спочатку треба буде довести, що він дійсно з минулого. 

Я вже складала перелік необхідних дослідів та аналізів, які ми маємо провести, вже уявляла, що я скажу на кафедрі, як вони відреагують, як спочатку вважатимуть мене дурепою… Але Максим швидко обірвав мої далекоглядні думки та мрії.

— Про мене ніхто не має знати. І ти маєш допомогти мені повернутися назад якнайшвидше.

— Але ж це неймовірний феномен! Ти перемістився в часі! Це неймовірно, це треба дослідити, знайти причину. Неймовірне відкриття! — повторювала я із захопленням, чомусь постійно вживаючи слово "неймовірний".

— Це не відкриття. Люди завжди вміли переноситися в часі. Не всі звісно, а ті, кому це потрібно і заради високої мети. Я теж перенісся не без причини. Але мені тут точно не місце, і не час. До того ж простір чинитиме спротив, якщо щось піде всупереч загальному плану вищих сил, розумієш?

— Чинитиме спротив? Це як?

— Якщо ти робитимеш щось не те, або спробуєш викрити божий план чи поставиш під загрозу існування вищих сил, вони точно цього не допустять. Тому навіть не намагайся.

— Але ж як зрозуміти, що ти маєш робити, а що ні?

— Я маю повернутися назад якнайшвидше та щось виправити.

— Де саме ти був, коли перемістився у часі?

— Я потрапив у полон після того, як ми програли московитам, а шведи ганебно бігли з поля битви. Усіх моїх побратимів мали стратити на світанку. Мене б лишили ще для допитів або погнали б кудись далі у Московію. Я мав надію втекти з полону та зібрати залишки війська аби врятувати наших хлопців, але, видається, не судилося. Чомусь закинула мене божа воля сюди.

— Теоретично, якщо ти повернешся у правильне місце і можливо трошки раніше, ти ще зможеш це зробити, — задумалася я, згадавши якийсь фантастичний фільм про подорожі у часі, який колись бачила.

— А ти діло говориш! Я маю попередити про нашу поразку, повернувшись раніше! Саме так! Це шанс долі. Але тут, у цьому часі, я не маю залишити слідів по собі.

— Ти думаєш, що маєш змінити історію? А що як все станеться ще гірше? Зараз ми маємо незалежну державу, Україну, і козацтво — видатна історична віха, без якої становлення державності, може, і не відбулося б…

— Справді? Україна існує? То Мазепа все одно добився свого, старий пройдисвіт… Чи його наступники? А хто ж гетьман тепер?

— Не гетьман, а президент. Козацтва як такого вже нема, але…

— Нема? Як же це сталося? Невже це кінець? Я маю чимшвидше повернутися додому та запобігти цьому.

— І як же це зробити? Як ти взагалі потрапив у мій час? Ти казав про перстень якийсь…

— Так. Мій перстень. Він заговорений сімома відьмами й мольфарами. Допомагав мені у скруті, приховував від ворога, іноді я міг знайти себе в іншому місці, уникнувши небезпеки, але так щоб перенестися в часі — такого ще не було… Але зараз він зник. Добре, хоч табакерка моя при мені.

—Табакерка?

Я скривилася, здивувавшись, що якийсь тютюн важливіший для нього так само як і чарівний перстень, за його словами. От чоловіки!

— Це не простий тютюн.

— Дай вгадаю — заговорений! — хихикнула я.

— Так. Зараз маю полікувати рани. А потім знайти свій перстень! А для цього мені необхідно поспілкуватися з духами, пораду почути. Але спочатку оновити сили.

Козак став швидко розмотувати свій бойовий пояс, і тут я із жахом зрозуміла, що він бордовий не за кольором, а від крові, якою просочився.

— О господи, ти поранений?

— Так, та то дрібниця. І не в таких передрягах бував. Тютюн допоможе мені. А потім треба буде поспати. Ти допоможеш мені, Анастасіє Корсун?

— Я… Я не лікар. Давай, викличу швидку! Ой, лишенько, а куди ж її викликати?

— Нікого не клич! Хай менше людей знає про мене. Прошу тебе! Бо можеш накликати біду на себе й на мене. Маю діяти швидко і таємно, щоб не завадити планам долі. Відведи мене до свого села, дай притулок. Краще таємний від твоїх рідних та чоловіка.

— Нема в мене чоловіка, — чомусь одразу відповіла я.

Він подивився на мене уважно та змовчав. Від того стало ніяково. І навіщо я це сказала? Хто зна, що утне мій гість з минулого? А тепер ще й думатиме, що я самотня, тож беззахисна… І як я можу допомогти йому сама?

— Ти стікаєш кров’ю!

Я не знала, з якого боку підійти до нього. Схоже, плями крові на його одязі були дійсно справжніми, як і його рани. 

Я відчула, як нудота підкочує до горла при вигляді глибокого поранення в боці, з якого сочилася кров. Видно, пояс зупиняв кровотечу, повністю набравшись крові, а тепер лежав на траві біля мене, викликаючи позиви до блювання. Не кожного дня історикиня бачить просочену кров’ю тканину та такі глибокі поранення.