4. Майбуття чи минуле?

Я швидко захрипла та вимушено замовкла, зрозумівши, що нічогісінько не можу вдіяти. Зрозумівши, що я в капкані, в руках якогось маніяка, я почала плакати та зітхати. Коли я, повністю дезорієнтована та шокована, зрозуміла, що втрачаю зв'язок з реальністю та геть не розумію, де ми знаходимося, мій загадковий викрадач зупинився, опустив мене на землю, втомлено видихнув та, тримаючи за плечі, подивився просто в очі й сказав:

— Слухай мене уважно. Не кричи! Не тікай і не бійся мене. Я для тебе — допомога, а не загроза.

Поки він ніс мене, я подумки прокляла вся і всіх, і Катю, і режисера, і що взагалі погодилася їхати на цю реконструкцію. 

Взагалі вся ситуація видавалася абсурдною і незрозумілою. Незнайомець у костюмі козака, чи то актор, чи маніяк, викрав мене з етносела та притягнув у невідому місцину. І от я опинилася з ним наодинці посеред поля, у невідомому напрямку від найближчого населеного пункту, без засобу зв’язку. 

Першою логічною реакцією з мого боку була б спроба втекти. І я дійсно намагалася, але ноги ніби заніміли! Я не могла зробити крок! Я панічно намагалася зсунутися з місця, але не могла, немов мене паралізувало, але ж із ногами моїми все було добре, у мене нічого не боліло, я була у свідомості та у своєму розумі. Принаймні, так мені здавалося.

— Я не знаю, як і навіщо ви це робите, але благаю, відпустіть мене додому. У мене немає нічого цінного, благаю…

Я знову почала плакати з безвиході, бо навіть моє тіло чомусь перестало мене слухатись. Але страху я більше не відчувала. Ті слова, що він сказав мені, якимось чином в’їлися у мій мозок та нібито були обов’язкові до виконання.

— Не лякайся, дівчино, виведу тебе назад, у твій дві тисячі тридцятий рік. Лиш перстень мій відшукати треба… А я й сам нині не втямлю, де той проклятий хутір подівся, що мав би тут стояти,— мовив він, тупцюючи туди-сюди та бурмочучи щось собі під ніс.

— Це і є дві тисячі тридцятий рік! Я нікуди не переносилася! Відпусти мене, психу…

— Мені важко це говорити, любко, але це тисяча сімсот дев’ятий рік. Ти потрапила в минуле через мене. Я винен у тому, визнаю, але я виправлю це. Слово козака-характерника! — намагався заспокоїти мене він, але я тільки більше занурювалася у відчуття, що не з власної волі потрапила у якийсь театр абсурду.

— Що з моїми ногами? Ти накачав мене чимсь? Чому я не можу зрушити?

— Бо я вчинив над тобою силу впливу. Не можу тебе відпустити, адже се не твій час.

— Що ти верзеш? Це мій час! А ти з якого психдиспансеру втік? Відпусти негайно!

Я відчайдушно вдавала із себе безстрашну та нахабну, але голос зрадницьки тремтів. Він не зважав на моє обурення та продовжував якимось чином утримувати мене на місці без можливості навіть поворухнутися, не застосовуючи при цьому фізичного впливу.

— Я доведу тобі, що це минуле. Зараз тільки прибіжить мій Вітер, і ми дістанемося найближчого села, і ти все-все побачиш.

Хлопець загадково вдивлявся вдалечінь, притупцьовував ногою, навіть скуштував шматочок зірваної рослини, щось пробубнівши.

— Ти не сповна розуму. Який вітер? Вітер у тебе в голові гуляє! Віддай мені мій телефон.

Викрадач не звертав на мене уваги та все вдивлявся в далечінь, щось присвистував. Але через пару хвилин очікування насупився та явно занепокоївся.

— Де ж ти є, Вітре? Де ж ти, мій любчику, забарився?

До мене дійшло, що він виглядає свого коня. А ці характерні постукування ногою по землі та присвисти — це способи виклику коня, який зазвичай чекав на сигнал від свого хазяїна недалечко у безпечному місці. 

Я помітила, що мій телефон у нього в кишені. Поворушитися я не могла, але принаймні мій телефон цілий. Можливо, буде можливість його забрати назад та якимось чином покликати по допомогу. Як він паралізував мої ноги, я досі не розуміла. Чи ця людина отруїла мене чимось, чи я сплю? Але ж я точно не спала і бачила реальність адекватно. Єдиним неадекватним з навколишньої реальності елементом і був мій викрадач. 

Хто він? Актор, який настільки вжився в роль, що у нього поїхав дах? Аж занадто реалістичний у нього образ, і цей грим: справжній бруд, плями від крові. Лишалося сподіватися, що кров все-таки штучна, а не вбитих дівчат, як я… А, може, якийсь наркоман? І мене заодно накачав чимось. Як виберуся звідси (якщо!), то одразу ж піду на обстеження. Якщо він маніяк, то теж нічого хорошого, але що це за дивну гру він веде зі мною? І яка роль відведена мені у цій страшній виставі? Я сковтнула та замовкла, не отримуючи реакції на мої слова, та просто спостерігала, не маючи змоги робити щось ще.

Козак явно почав нервувати, не дочекавшись свого коня, що мене, звісно, ані трохи не здивувало. Я продовжувала мовчки спостерігати за ним. Він усівся по-турецьки на землю, поклав руки на коліна та завмер. Мені здалося, що він занурився в медитативний стан чи щось таке. Точно не сповна розуму. Шизофренік? Але це не пояснює те, що я не можу рухатися. Шизофренік, що володіє гіпнозом? Ще краще…
 

Я щосили намагалася знову порухати ногами, і о диво! Я зрозуміла, що вони раптом відтанули й знову належать мені. Серце забилося швидше. Це була моя можливість втекти. Але куди? Треба було забрати в цього чокнутого свій мобільний, принаймні спробувати. 

Він сидів непорушно за два кроки від мене, ніби закам’янів. Я підкралася до нього зі спини та потяглася за телефоном, що визирав із кишені його шаровар, як раптом з нього полилася мелодія мого рингтону. Хтось додзвонився мені!