3. Дивна зустріч

Я щосили намагалася вибратися з несподіваних та небажаних обіймів абсолютно незнайомого мені чоловіка, але він не відпускав:

— Кохана моя! — вторив він, часто дихаючи та зітхаючи, і навіть не збирався випускати мене з цупких обіймів.

Я подумала, що це якась помилка, що актор помилився локацією, але не могла не відмітити його костюм, який якісно вирізнявся своєю автентичністю та деталізацією від тих, що я бачила на реконструкції. Навіть запах… Від нього дійсно тхнуло запеклим боєм: кров’ю, потом та тестостероном… Він був з розбитою губою, саднами та подряпинами на обличчі, шиї та руках, що напрочуд реалістично виглядали, із засуканими брудними рукавами, і я вже уявляла, як буду відпирати це все зі своїх джинсів.

— Перепрошую, я не акторка, вам туди, — я намагалася відпихнути його, але він міцно тримав мене та мало не ридав, уткнувшись обличчям у мій живіт.

— Оленко, кохана… Що ти таке кажеш? Це ж я, Максим.

— Ви помилилися, ніяка я не Оленка, — здивовано бурмочу та поправляю окуляри. Він також ніби отямився, відсунувся від мене, замовк та став роздивлятися з непідробною цікавістю:

— Матері твоєї кисіль! Бліда така, наче смерть побачила. Це ж я, Максимко! У що це ти вдяглася?? І що це в тебе на обличчі? А чого це в тебе очі склом закриті? Відьма чар-зілля напустила на тебе? Олено!!! — суворо заволав він, насупивши брови. Мені стало лячно.

— Я не беру участь у виставі. Мене звати Настя, розумієте? Поле битви там. Вам т-туди, — трохи затинаючись, пояснювала я.

Він підвівся та став ходити навколо мене, смикаючи за одяг, намагатися зняти окуляри, та стикнувся з моїм шаленим спротивом. Я неабияк злякалася! Він був на голову вищий за мене. Груда м’язів, високий, статний, ще і якийсь не сповна розуму.

— Це вже ні в які ворота. Припиніть негайно! Бо я покличу охорону, — на останніх словах я запнулася, бо й гадки не мала, чи є тут взагалі охорона. 

Я почала оглядатися по сторонах, але поруч нікого не було, усі були зайняті реконструкцією далеко від мого затінку, де я шукала тишу й спокій, а віднайшла скаженого актора на свою голову. Навіть якщо я почну зараз кричати, ніхто не почує. Мені стало дуже лячно й некомфортно, але цей театр одного актора продовжувався і починав мене дратувати.

— Ти не моя Оленка… — він приголомшено схопився за голову та зняв шапку. Під нею була туго сплетена коса з довгого темного пасма волосся, зав’язаного шкіряною стрічкою та укладеного колами. Щільно поголена голова по боках, здається, не була гримом, зачіска здавалася справжньою. Та й увесь його образ дивував правдоподібністю.

— Я Анастасія, і точно не ваша Оленка, — підтвердила перелякано я та поправила окуляри, які так завзято намагався збити з мого обличчя цей дивак.

Він розгублено став ходити навколо мене колами та щось бурмотіти собі під носа. Я крутила головою, спостерігаючи за кожним його рухом, намагаючись не відводити погляду від дивака та шукати шляхи для втечі, але він не давав мені й кроку вільно ступити.

— Як же це так? Йти мені в пекло… Як це сталося?…

Потім він знов підійшов до мене впритул, розглядаючи моє обличчя.

— Дивовижно! Ти точнісінько як вона…

Я завмерла, як косуля в лапах хижака, дивлячись на високого та кремезного незнайомця, знизу вгору, який неймовірно талановито відігрував свою роль. Він буквально дихав мені в обличчя, тож я могла роздивитися його в деталях.

Засмагла спітніла шкіра була вкрита дрібними шрамами, він носив вуса і невелику борідку, але був чисто виголений. Волосся навколо кіски було коротко стрижене. У вусі у нього була мідна або золота сережка, на грудях навішані якісь амулети, що виднілися з-під забрудненого комірця сорочки, перемазаної кров’ю-фарбою та дуже правдоподібним брудом. Я роздивилася трохи кривуватий ніс, різкі вилиці, мов скеля, та міцну щелепу — як на картинці. Але найбільше вражали очі, що виблискували з-під густих, злегка насуплених брів. Ці очі, гострі, мов лезо, сірі з глибоким блиском, напевне бачили багато, бо випромінювали досвід та знання. На мить мені здалося, що я бачу в них поле битви, бачу кров і відблиски шабель, чую, як свистять кулі навколо, бачу, як ця людина люто нападає та вбиває ворогів... Я здригнулася. Попри спеку, шкіра вкрилася сиротами.

— Це лице — сонце над степом на світанку, ця ніжна шкіра, і губи, мов спілий терен… — трохи збавивши тон, майже шепотів він, роздивляючись моє обличчя, проводячи рукою близько до шкіри, але не торкаючись її, бо я перелякано водила очима та відхилялася від нього, наскільки це було можливо.
 

Мене затрясло, потім кинуло в жар. Здалося, що його погляд пронизує мене до кісток, бачить наскрізно, як рентген. Я відчула, що от-от втрачу свідомість, а він продовжував розглядати мене, ледве торкаючись грубими пальцями мого обличчя та приговорювати тихо.

— Моя Оленочко. Але не моя, якась чужа. Хто ти така?

Він міцно впився пальцями у мої плечі, змусивши зойкнути. Немов холодним душем пролунали грубо останні його слова, вирвавши мене зі стану загіпнозованості та розгубленості.

— Я тут в якості експертки з історії. Анастасія Корсун. Мене запросили на історичну реконструкцію Полтавської битви. А ви, я так розумію, актор? Припиніть вже цю гру, бо я поскаржуся режисерові, — вже менш впевнено відповіла я, поступово відчуваючи, як розростається тривога десь навколо шлунку.