2. Історія з присмаком правди

Їхати до Полтави вирішили на Катрусиній машині. Взагалі її подарував їй батько. Не новенька іномарка, недорога модель, але теж добре. Тим більше, що Катя і кермо — це одне ціле років з шістнадцяти. Є підозра, що батько придбав їй автівку, бо задовбався позичати свою. 

Я теж не так давно за кермом, але мало не примусом. Якщо Катьку вмовляти не треба було, то зі мною батько повозився. Згодом він віддав мені свою «ластівку», а собі взяв новішу. Він завжди наполягав аби ми з сестрою їздили. 

Катька, видно, до цього була створена. Вона з легкістю могла поміняти колесо, навіть не зламавши свої довжелезні кігті, як у росомахи. Вона вправно апелювала технічними назвами, швидко змушуючи автомеханіків переключитися з жартівливого режиму розмови з лялькою Барбі та її декольте до бесіди двох людей, що розуміли одне одного з півслова. Вона успадкувала батькові технічні мізки попри те, що не дуже використовувала їх у роботі. Чесно кажучи, в її роботі взагалі не зрозуміло, чи потрібні вони. 

Я завжди вважала, що професія, яку вона вибрала, не те що не серйозна, а взагалі навіть не професія. Нащо було вчитися в університеті на журналіста стільки років, щоб зрештою стати івент-менеджером? Та такої спеціальності навіть немає в переліку професій. Звісно, ці свої думки я завжди лишала при собі, щоб не образити сестру, яка вважала навпаки свій вид діяльності найкращим у світі, хоч поки що і не найприбутковішим.

— Цей фестиваль вистрелить. Я тобі кажу! Ми великі надії покладаємо на нього. Після цього нас всюди будуть запрошувати й навіть у столиці, а не тільки на дні міста в смт. 

— Угу, — намагалася реагувати я на нескінченний потік слів сестри, стежачи при цьому за дорогою. Її стиль водіння сильно напружував, тож я сиділа, втиснувшись у крісло та подумки благала, щоб ми швидше приїхали.

— Ми вже майже на місці, — резюмувала Катя та вирішила підфарбувати губи попри те, що ми з’їхали на погану сільську дорогу. Ми стрибали так, що я мало не загубила окуляри. Катя ж почувалася абсолютно спокійною та в комфорті, ще й з бездоганно нафарбованими губами. Тільки лишалося дивуватися, як їй це вдається.

— Ти серйозно вважаєш, що зараз час підправляти макіяж? — обурилася я.

— О, так. Там буде мій Павлик. Заразом познайомитесь.

— Який Павлик? Був же наче Марк.

— Який-який... Мій майбутній чоловік! А з Марком я розійшлася пів року тому, Стасю!

Катя залилася дзвінким сміхом, а потім знову почала поправляти контур губ та витирати помаду з зубів, чим роздратувала мене ще більше. 

Ми дійсно з нею не дуже багато спілкувалися, і, чесно кажучи, я навіть не намагалася запам’ятовувати імена її бойфрендів, яких вона вперто приводила знайомитися з родиною на свята. Кожен раз це був новий хлопець, але батьки зустрічали пару, наче вони вже молодята. Мене це страшенно бісило, адже вони навіть не хотіли визнавати, що це лицемірство, та вперто ставили мені Катю в приклад, адже вона шукає собі гідного обранця. На відміну від мене, яка шукала тільки привід не приходити на чергове сімейне зібрання імені Катерини — найкращої доньки, гордості батьків та окраси будь-якого вечора в родинному колі.

— Я це вже чула про двох попередніх. І про Марка, до речі, також.

— Не заздри, сестричко… На цей раз це воно. Павло дуже класний. Він у нас віднедавна ведучим влаштувався. Які вилиці, яка борода! Обожнюю чоловіків з мужніми рисами обличчя і бородою. Справжній козак! Ми вже три місяці разом і усе йде пречудово. Я думаю, це серйозно.

— Угу. — відмахнулася я.

— До речі, наступної суботи я познайомлю його з батьками. Ти теж запрошена, сестричко.

— А не зарано?

— А навіщо тягти? Ми прекрасно одне одному підходимо. Мамі він точно сподобається.

— Ясна річ. Мамі всі твої залицяльники подобаються.

— На що ти натякаєш? — обурилася Катя, геть переставши дивитися на дорогу.

— Та ні на що. Роби, як знаєш. І дивись попереду, благаю! — протараторила я, вчепившись у пасок безпеки. 

Насправді я дійсно натякала. Натякала на те, що Катя кожного свого залицяльника поспішає показати батькам, як черговий трофей та досягнення. От тільки ці трофеї розчиняються в часі так само швидко, як і гроші з Катіної картки, яку поповнює батько, потураючи усім її забаганкам, які вона називає «капіталовкладанням» у її майбутнє/кар’єру/власну справу або ще щось красиве та наснажливе.

— Тобі б теж козака підшукати. Сидиш на своїй кафедрі днями й ночами, киснеш… Вийшла б хоч куди, на чоловіків подивилася.

Катя змірила мене поглядом, а потім додала:

— Тільки не в цій футболці, звісно.

Я тільки фиркнула. Ці її зауваження дістали. Яке їй діло, в чому я ходжу і куди?

— Нормальні чоловіки вимерли, як динозаври. Як вид, розумієш?

— Дивлячись що мати на увазі під словом «нормальні».

— Ну, я не оцінюю потенційного партнера по бороді, як ти… — ображено буркнула я.

Катька скривилася, теж невдоволена моїм скептицизмом щодо її вподобань.

— А по чому ж ти оцінюєш? По кардіограмі мозку?