1. Увійти до історії важче, ніж потрапити в неї

Присвячую цю книгу усім козакам,

які боронили й боронять свободу в усі часи.

Але особливо — моєму чоловікові Володимиру.
 

Я не з тих людей, хто потрапляє в історії, але одного чудового дня це таки сталося. І зараз мені не до жартів, бо якось із цього всього треба виплутуватися, а я й гадки не знаю як… Коли навколо тебе палає земля, свистять кулі, вогонь летить з неба і здається, що це кінець світу, ти біжиш на адреналіні та думаєш, що це кінець. У голові порожньо, один цілковитий дзвін і жодної підказки від мозку, що робити. Кажуть, перед смертю усе життя пролітає перед очима. Так от зараз саме такий час.

Утім промотаємо назад. До початку.

До мого розміреного життя, де все за розкладом, по поличках та за правилами. До тієї п’ятниці, 26 червня, коли все це почалося…

Я здригнулася від дзвінка у двері, відволікшись від читання та поправивши окуляри на переніссі. Машинально подивилася на телефон — жодного пропущеного. 

«Нікого не чекаю, відчиняти не буду» — подумала я та занурилася назад у книжку. Аж раптом екран оживає, дзвінок. Катя.

Розумію, що вона вже під дверима, відчиняю та скидаю виклик.

— Ну привіт, Стасю! Я тут поруч була, вирішила забігти.

— Взагалі-то попереджати треба. А раптом я не дома? — поправляючи окуляри, наводжу різкість на сестру, яка любить заявлятися без запрошення.

— А ти хіба кудись ходиш? — хихикнула вона та зайшла у передпокій, швидко скидаючи туфлі на довжелезній шпильці. Як вона тільки на них ходить і не падає? Побачив би це взуття мій ортопед… 

Разом із Катею у мій передпокій увірвалася і хмара солодких дорогих парфумів, від яких одразу закрутило у носі.

— Пчхі! А раптом я в магазині? — продовжую я чинити спротив такому безцеремонному вторгненню у моє житло.

— Будь здорова! Та годі тобі! Чи я не знаю, що ти все замовляєш на доставку. Взагалі, я на хвилиночку.

Катя впевнено попрямувала на кухню, вимила руки та поставила чайник. А казала, на хвилиночку…

— Що сталося? — стурбовано запитала я в неї, бо виглядала Катька явно збентежено, а ще цей вираз на її обличчі ні з чим не сплутаєш. Їй щось потрібно.

— Та нічого не сталося. Хіба я не можу забігти до сестри на чай? Від тебе ж запрошення не дочекаєшся!

— Ну вибач, я була трохи зайнята. Роботи на кафедрі купа, та й над дисертацією треба попрацювати…

Мені навіть не довелося брехати. Я дійсно була по вуха в роботі. Ольга Петрівна, моя керівничка, скинула на мене усю свою «тягнучку» на додаток до моєї, ще й пари для курсів абітурієнтів постійно змушує вести замість неї.

— Коли ти вже довчишся та знайдеш нормальну роботу?

— Я взагалі-то і є на роботі. Я працюю в університеті, Катю, — роздратовано процідила я крізь зуби.

— Але ж ти пишеш досі ці свої дисертації… Ой, хай бог милує.

Катька махнула на мене рукою, обпершись спиною об підвіконня та цокотіла довжелезними нігтями-лезами по бортику.

— По-перше, я наукова працівниця і лаборантка. Це і є моя робота. А по-друге, дисертація дасть мені науковий ступінь. Хоча....

Я також махнула рукою, зрозумівши, що Катя швидко втратила інтерес до моїх слів та навіть не слухала, розглядаючи свої нігті.

— Добре-добре. Тобі видніше, на що витратити вечір п’ятниці. А як щодо суботи? Які  в тебе плани на завтра?

Поки я сумбурно згадувала, що важливого у мене на суботу, Катя вже встигла заварити чаю та діловито всілася за столом, обережно поправивши небесноблакитну обтислу спідницю.

— Та збиралася поприбирати, з’їздити по магазинах, почитати дещо для дисертації.

— Ясно. А в мене є краща пропозиція. Поїхали зі мною в етнографічне село під Полтаву!

Оце було несподівано.

— Ти серйозно зараз? Хто ти така і де моя сестра? — пожартувала я, бо це дійсно не було притаманне Каті. Максимум, куди її можна було затягти — у театр на сучасну комедію чи щось дуже екстравагантне. За родом своєї діяльності Катя більше любила вечірки та свята, ніж походи по музеях та екскурсії.

— Я буду зайнята організацією найвидовищнішої історичної реконструкції, тож я подумала, що тобі теж може бути цікаво.

А от і справжній мотив… Вона явно хотіла мене затягти в якусь авантюру, але намагалася завуалювати справжню мету чимось приємним для мене, наприклад, цікавою екскурсією чи відвідуванням музею.

— І це буде суто розважальна подорож? — хитро примружившись, уточнила я, розуміючи, що Катя щось не договорює.

— Ну так… Але якщо ти забажаєш раптом подивитися, як ми все організовуємо, чи відповідає все історичній правді, то я буду тільки рада. Порада історика мені точно не завадить.

— Е-е, ні. Тільки не ці дійства. Ти ж знаєш, як я ненавиджу ці фестивалі та зборища, які називають відтворенням історії банальну вечірку-маскарад, де нікому не цікаво, як було насправді. Головне, красиво виглядати та ефектно «померти» під оплески хмільного натовпу.